Останні 50 років з’являється дедалі більше вчених, які відмовляються трактувати відхід від «нормальної» раціональності як щось патологічне, як певний різновид душевного розладу. Дедалі частіше акцентується уявлення про те, що людині можуть бути притаманні більш піднесені або більш глибокі стани свідомості, ніж звичайне для неї «нормальне» неспання, яке, втім, також виявилося далеко не таким простим, яким воно сприймалося досі. Крім того, такий доброзичливий поворот до проблематики поєднувався з переоцінкою східного психодуховного досвіду (і, ширше – містичного, загальнолюдського досвіду), тісно пов’язаною зі спробою порівняльного аналізу східних і західних традицій.
Історія всіляких змінених станів свідомості (далі — ЗСС) демонструє нам, що вони набагато частіше проявлялися і, більше того, становили нормальне тло життя всіх первісних народів, які не потребували ні розробки формальних логічних процедур, ні тим більше найвищих критеріїв академічної діяльності. Таким чином, це знову повертає нас до того, що ЗСС суть такі стани, які якимось чином корелюють із «нормальним» напівраціональним станом звичайної людини і в будь-який момент можуть вторгнутися в її напівавтоматичне існування і змінити його в напрямку, не відомому заздалегідь.
Якщо за замовчуванням передбачається, що лише звичайний стан свідомості (далі — ЗвСС) – достатньо розмитий, як ми бачили, стан – є «здоровим», то з цієї верхньої позиції всі інші стани свідомості видаються наділеними лише різним ступенем хворобливості та шкідливості для організму. Дослідник, який підходить до предмета з подібною установкою, буде, по суті, шукати відхилення від норми навіть там, де вони відсутні. Тим часом практика досліджень показує, що далеко не всі ЗСС належать до домену психопатології, а ті ЗСС, які містять певні хворобливі симптоми, не завжди слугують показником розладу психіки; цілком можливо, що через них у людині проростає щось нове, а нове при своїй появі часом супроводжується болем – подібно до того, як ріжуться зуби.
Звідси випливає ще одна проблема, а саме проблема розмежування самих ЗСС. Термін «ЗСС» не надто допомагає в цьому, бо він за своїм типом є «концепт-контейнером», куди в одну купу звалено абсолютно різні прояви психічної активності, які не потрапляють під конвенцію ЗвСС. На одному майданчику зустрічаються звичайні хаотичні сновидіння і сновидіння усвідомлені, містичний екстаз і шизофренічна патологія, наркотичний кайф і найглибша йогічна зосередженість, самозабуття дзен-майстра стрільби з лука і естетичний «відрив» відвідувача мистецьких салонів. Термін «ЗСС» виявляється, по суті, постмодерністським. … Все це вважається ЗСС – на тій підставі, що в них усіх знімаються раціональні фільтри; з цим не посперечаєшся. Однак чи допоможе нам у розумінні єдності цих явищ формальна, апофатична ознака – відсутність раціональних схем? (Додамо – звичних раціональних, бо в низці ЗСС діє своя власна раціональність, своя логіка, своя мова). По суті, в рамках ЗСС змішуються щонайменше три різні блоки:
1) знайомі кожній здоровій людині стани на кшталт сновидінь або сильних емоцій – люті спалахи гніву, екзальтованої радості тощо;
2) справді патологічні стани на кшталт гострого психозу, шизофренії тощо, і
3) неординарні стани «виходу» в певні тонкі сфери, іншу, більш піднесену реальність – те, що найближче до так званого містичного досвіду. Дуже схоже на те, що ці три різні групи повинні досліджуватися різними способами і не редукуватися одна до одної.
Величезною проблемою й досі залишається осмислення самої природи ЗСС. Дослідники пропонують найрізноманітніші підходи. Найбільш обґрунтованим (у зв’язку з найбільшою затребуваністю і специфікою науки загалом) досі є підхід, який базується на уявленні про те, що свідомість – це тонкий різновид матерії, яка окремо, поза матеріальним світом, не існує. Тобто ЗСС, по суті, являють собою різні види хвильових коливань у корі головного мозку (альфа-, гамма-, дельта- тощо). У цій парадигмі вивчення ЗСС виявляється в принципі нескладним і вимірюваним заняттям: достатньо підключити датчики, скласти енцефалограми, кардіограми, виміряти біохімічний склад крові, перевірити печінку, ендокринну систему тощо, після чого зробити висновок про характер того чи іншого ЗСС.
Але при всій доказовій базі такого підходу й очевидній кореляції між свідомістю і внутрішніми тілесними процесами він не є пояснювальною панацеєю. Поки наука (природнича) вишукано обходить це утруднення, ігноруючи його в принципі або перетворюючи його на щось беззмістовне і несуттєве. Але навіть якщо залишити осторонь цей виклик, слід мати на увазі, що за допомогою приладів і датчиків ми навряд чи зможемо зрозуміти специфіку свідомості як суб’єктивної даності, як самосвідомості, а не об’єктивної, зовнішньої сутності. Вимірювання мозкової активності мають справу лише з матеріальними епіфеноменами, і ще далеко не вирішено питання, якою мірою це співвідноситься з процесами, що відбуваються саме у свідомості, а не в мозку чи інших органах тіла. Зміст містичного захвату навряд чи поясниш рівнем цукру в крові… Інтуїтивно ми розуміємо, що ЗСС – це не просто стрибок напруги в мережі головного мозку, що це не провал раціональності в чорну діру, а щось набагато глибше й автономніше, можливо, те, що пов’язане з основною, універсальною функцією і завданням людської істоти – пізнанням. Якщо брати до уваги значення пізнання, то тоді ЗСС постануть як індикатори різних і своєрідних форм пізнання тих чи інших смислів, адаптивності до засвоєння цих смислів і готовності до трансформації колишніх когнітивних схем. У цьому разі, наприклад, різні психотичні ЗСС свідчать про те, що когнітивна система не впоралася з перевантаженнями під час пізнання, що не було дотримано якихось запобіжних заходів і стався її збій. Водночас ті ЗСС, завдяки яким людина відчуває, що вона отримала корисний і дуже суттєвий для себе досвід, збагачують її життя, привносять у нього нові важливі цінності, коригують або усувають застарілі моделі її поведінки.
Понятійний апарат, призначений для вираження раціонального погляду, пасує перед суб’єктивними переживаннями в ЗСС. Наукове мислення тяжіє до абстрактності, об’єктивності та повторюваності явищ, на підставі чого виводяться відповідні закономірності, однак у ЗСС дуже високий ступінь суб’єктивності переживань, їхньої унікальності, неповторності. Переклад цих переживань на загальнозначущу мову науки збіднює їх, стирає їхню специфіку. Безумовно, можна експериментувати з індукторами, що вводять у ЗСС, давати, наприклад, випробуваному таблетку ЛСД або влаштовувати для нього сенсорну депривацію, і повторювати все це знову і знову: ефект від індукції не забариться настати, однак якість переживань, їхня самобутність буде щоразу іншою в однієї й тієї самої людини, не кажучи вже про різних людей, яких вводять (індукують) однаковим способом: так, усі вони опиняються в ЗСС, однак ці стани не збігаються одне з одним. До того ж їх не можна вивчити наживо: ми не можемо проникнути у свідомість людини, коли вона перебуває у зміненому стані, і подивитися на неї нібито «зсередини». Крім того, ЗСС – досить тонка «матерія», прояв або непрояв якої залежить від безлічі факторів. Добре відомі складнощі при дослідженні здібностей екстрасенсів: далеко не щоразу вдається виконати «на замовлення» виклик відповідних здібностей і переживань, які поводяться «примхливо» і не слухаються команд інструкторів; поістині, ЗСС не люблять надто пильної уваги до самих себе.
Проблема, пов’язана з мовою, полягає також і в тому, що опис здійснюється post factum, уже після того як людина побувала в ЗСС і вийшла з нього. Вербальне мислення погано відповідає ЗСС і або повністю припиняє свою роботу, або значно спотворюється в цих некомфортних для нього умовах. Користуватися загальнозрозумілою мовою, перебуваючи в глибоких станах свідомості – доля вельми небагатьох людей. Більшість же тих, хто сприймає власне мовлення безпосередньо під час ЗСС, відчуває збій вербального механізму. Вийшовши ж із ЗСС, людина знову користується інструментом, який не надто ефективний для опису ЗСС – втім, іншого в неї немає. Тому методика, побудована на записах очевидців, тим більше тих, чию адекватність ми не завжди можемо розпізнати, часом нагадує дім, збудований на піску.
Нарешті, філософськи проблематичним є і сам суб’єкт, який зазнає ЗСС. Чи збігається суб’єкт, який перебуває у ЗвСС, із самим собою у ЗСС? Чи це все-таки інший суб’єкт? Адже для суб’єкта велике значення має стан внутрішньої узгодженості всіх його психічних процесів, який дає йому підставу вважати все це своїм «я». Але як бути із ситуаціями в ЗСС, коли людина переживає настільки чужі для себе речі, що навіть не розуміє, як це могло статися з нею? Коли її звичне «я» розсипається через неузгодженість і дезадаптацію до нової дійсності? У такі моменти вона вважає, що «це не я», що «зі мною цього не може статися». Очевидно, що суб’єкт змінюється, але при цьому не зрозуміло, де пролягає та межа, за якою він уже опиняється настільки чужим для самого себе, що вже не в змозі асоціювати переживання, які виникають, із тими, до яких він звик у ЗвСС, не може описати їх у характерній для себе манері.
Якщо ця тема резонує з вашим власним досвідом або викликає тривогу, психолог може допомогти розібратися в тому, що відбувається — на онлайн-консультаціях недорого та якісно.
