Самопізнання і духовний розвиток — процес, а не кінцеве явище, це — максимально повне використання своїх талантів, здібностей, можливостей, усвідомлення і прийняття себе, слідування своїй природі та розв’язання реальних завдань, різних на кожному етапі розвитку. Це — відповідальність людини за свої бажання, рішення і власне життя, це — глибинна чесність перед самим собою.

Вроджене прагнення до переваги, домінування і влади
Альфред Адлер (1870—1937) був переконаний, що пояснити поведінку людини можна, лише зрозумівши її цілі, або цільові установки. Цільова установка (часто самим індивідом не усвідомлювана) визначає «лінію життя», «життєвий план», які так чи інакше реалізуються в усіх вчинках, і формує довготривалу стратегічну спрямованість поведінки. Людина виробляє свою специфічну мету — і вона стає її життєвим орієнтиром. Що саме вона обере, залежить від особистого досвіду, цінностей, схильностей і особистісних якостей. Мета життя далеко не завжди ясна і усвідомлена, у кожного вона індивідуальна й унікальна.

Життєві цілі часто слугують захистом від відчуття безсилля, мостом із незадовільного теперішнього в яскраве, підвладне лише нам повноцінне майбутнє. У дорослому віці в нас можуть з’явитися чіткі логічні причини для вибору своєї кар’єри, однак життєві цілі, які керують нами і спонукають до дії, формуються в ранньому дитинстві й часто залишаються прихованими від свідомості.

Основною метою кожного індивіда Адлер вважав прагнення до переваги і влади, яке в кожному конкретному випадку набуває різних форм. Перше покликане компенсувати «вездесуще людське почуття неповноцінності». Адлер писав: «Майже в усіх видатних людей ми можемо знайти якийсь органічний недолік, і складається враження, що вони болісно переживали власну неповноцінність на початку життя, але боролися і подолали свої труднощі». У почутті неповноцінності немає нічого поганого. Саме воно — двигун прогресу, розвитку людства. За Адлером, усі здорові індивіди керуються прагненням до постійного вдосконалення: «Прагнення до вдосконалення вроджене в тому сенсі, що воно — частина життя, спонукальна сила, дещо, без чого життя було б немислиме».

Адлер завжди розглядав людину в контексті її оточення і «ставлення до своїх соціально встановлених завдань». Усі ми живемо в суспільстві, належимо до певної культури, і вона встановлює межі, в яких ми реалізуємо наше прагнення до переваги. Окрім прагнення до переваги людині притаманні почуття спільності, співпраці та турбота про інших. Почуття спільності і прагнення до переваги — основні чинники поведінки людини: перше стає її обмежувальним принципом, друге — спрямовувальним.

Ядро більшості психологічних проблем Адлер бачив у турботі про себе, а не про інших. Звідси головне завдання терапевта — відвести пацієнта від виключної зосередженості на самому собі і спонукати його до конструктивної роботи для інших. Головними життєвими завданнями людини, що визначають основні умови її існування, Адлер вважав роботу, дружбу і кохання.

За Адлером, одна з найважливіших місій консультанта — допомогти пацієнту зрозуміти свій життєвий стиль. Кожна людина — це єдність індивідуальних якостей, яка проявляється неповторним чином. Вона — і картина, і художник, творець власної особистості. Тому реальних змін у своєму стані пацієнт може досягти лише власною працею. Від консультанта він отримує підтримку і можливість співпрацювати, але найважче — зрозуміти і змінити себе. Йдеться про перехід до особливого типу взаємодії з пацієнтом — не лікування, а виховного діалогу.

Адлер поклав початок новому напряму в психологічній практиці, орієнтованому передусім на психологічну підтримку пацієнта. Він апелював до його свідомих установок. Саме взаємодію двох особистостей Адлер вважав основою роботи терапевта з пацієнтом. Таким чином, паралельно з психологічною практикою, яка розумілася як лікування, оформилася практика, яка розуміється як психологічна допомога і підтримка. Вона і увійшла складовою частиною в консультування того виду, яке ми називаємо сьогодні психологічним консультуванням.

 

Що робить дерево деревом. Архетипи, субособистості, ідентичність
Карл Густав Юнг (1875—1961) розглядав людське життя як прагнення до індивідуації, набуття «самості». Індивідуація, з одного боку, передбачає цілісність, а з іншого — складну внутрішню диференціацію, що сприяє розвитку особистості. Згідно з Юнгом, особистість має кілька рівнів: Персона, Тінь і Его.

Персона — візитна картка нашого «Я». Це манера говорити, мислити, одягатися, характер, соціальна роль, здатність до самовираження — все, що ми можемо представити світу.
Персона проявляє себе по-різному: і позитивно, і негативно. У першому випадку вона підкреслює індивідуальність, сприяє комунікації, слугує захистом від руйнівного впливу середовища, у другому — може «задушити», пригнітити індивідуальність, якщо соціальній ролі надається занадто велике значення. У консультуванні категорія Персони допомагає в роботі над адекватним позиціонуванням і свідомим побудуванням іміджу відповідно до індивідуальних особливостей клієнта.

Тінь — центр несвідомого, це бажання, тенденції, переживання, що заперечуються індивідом як несумісні з наявними соціальними стандартами, уявленнями про ідеали тощо. У житті ми зазвичай ототожнюємо себе з Персоною і намагаємося не помічати всього того, що вважаємо низьким і порочним.
У консультуванні важливий процес усвідомлення своєї Тіні, свого «негативу», щоб уміло розпоряджатися «позитивом» і спиратися на нього. Якщо ми ігноруватимемо Тінь, то, самі того не помічаючи, можемо врешті-решт опинитися в неї в полоні. І чим повніше людина усвідомлює її, тим гармонійнішою стає її особистість, стосунки з навколишнім світом.

Его — центр свідомості, тому воно відіграє основну роль у нашому свідомому житті, створює відчуття усвідомленості і послідовності наших думок і дій. Існуючи на межі з нашим несвідомим, саме Его відповідає за зв’язок свідомого і несвідомого.

Самість — архетип цілісності особистості. «Самість, — вважає Юнг, — означає всю особистість. Всю особистість людини неможливо описати, бо її несвідоме не може бути описане». Згідно з Юнгом, свідоме і несвідоме не обов’язково протистоять одне одному, вони доповнюють одне одного до цілісності, яка і є Самістю. Самість — центр цілісності «Я», як Его — центр свідомості.
Юнг вважав, що психіка будь-якої людини споконвічно прагне до цілісності, а вона сама — до саморозвитку і самопізнання.

Тому індивідуацію можна інтерпретувати як самореалізацію. Індивідуація — природний, органічний процес. Вона розкриває нашу глибинну природу і визначає головний шлях кожного з нас. Як писав Юнг, «це те, що робить дерево деревом». Як дерево може вирости чахлим у несприятливому середовищі, так і індивідуація, подібно до будь-якого природного процесу, може чимось блокуватися.
Кожен повинен бути тим, ким він є, усвідомлювати свою унікальність, прагнути до ідеальної мети. У всіх нас величезний потенціал, однак, щоб ним розпоряджатися, треба приймати не лише свій «позитив», а й «негатив». Причому негатив прийняти простіше, щойно ми починаємо спиратися на позитив. Так людина стає цілісною особистістю. І вже не треба бути досконалим у всьому, щось зображати.

Працювати з клієнтом без розуміння всієї складності його особистісної організації неможливо. Якщо проблеми керівника зумовлені глибинними причинами, а психолог їх не бачить або не вміє працювати з ними і намагається впливати лише на поведінку клієнта, то в кращому випадку його консультації виявляться марними, а в гіршому — завдадуть шкоди.

Підтримкою для психотерапевта, який чогось не знає або не вміє, не всі методи опанував, не всі потрібні книги прочитав і боїться братися за консультування, може стати така думка Юнга: «Відмінна риса психотерапії полягає в тому, що не можна, знаючи кілька рецептів, застосовувати їх більш-менш до місця. Психотерапевт може досягти зцілення лише за дотримання головної умови, яка полягає в тому, щоб зрозуміти пацієнта як психологічне ціле, знайти до нього підхід як до людини, залишивши осторонь теорію, і уважно вислухати те, що він скаже».
Найголовніше — спробувати зрозуміти клієнта. Кожна сесія консультування являє собою цю важку і захопливу роботу — спільне осмислення суперечливості й цілісності його унікальної особистості.

 

Я — це «Я». Почуття, любов і цілісна особистість
Еріх Фромм (1900—1980) позначив головні екзистенційні проблеми людства, над розв’язанням яких люди билися і б’ються дотепер і на які немає і ніколи не буде однозначних відповідей.
Фромм назвав ці проблеми екзистенційними дихотоміями, оскільки їхня двоїста природа коріниться в двоїстості самого існування людини. Ці дихотомії неусувні і визначають життя будь-кого з нас.

Перша дихотомія і найголовніша: життя і смерть — вони нерозривно пов’язані між собою.

Друга дихотомія: маючи ідеальне уявлення про повну самореалізацію особистості, ми ніколи не можемо досягти бажаного рівня, оскільки життя наше надто коротке.

Третя дихотомія: протягом усього життя ми абсолютно самотні, хоча не можемо обходитися одне без одного.
Кожен намагається розв’язати ці нерозв’язні проблеми в контакті з навколишнім світом, вступаючи в діалог зі значущим Іншим. Цим Іншим може бути й психолог.

Фромм наполягав, що зрозуміти людину можна, лише проаналізувавши її екзистенційні потреби. Перша з них — у встановленні зв’язків, єднанні з іншими людьми.

Друга — у подоланні себе, бажанні піднятися над пасивним, випадковим існуванням і потрапити в «царство цілеспрямованості і свободи». Подібно до того, як потреба у встановленні зв’язків може однаковою мірою задовольнятися продуктивними і непродуктивними методами, потребу в подоланні себе можна задовольнити як позитивно, так і негативно. Ми можемо долати нашу пасивну природу, творячи і займаючись творчістю — або йдучи шляхом руйнування.

Третя потреба — «вкорінитися» в цьому світі, долаючи почуття ізоляції і безпорадності, відчути міцність і безпеку буття.

Четвертою Фромм вважав потребу в самоідентичності — усвідомленні себе окремою сутністю. Відповідно до цього ми повинні самі формувати концепцію свого «Я», виховувати в собі здатність відповідально заявити:
«Я — це я» і «Я відповідаю за свої вчинки».

П’ята, описана Фроммом екзистенційна потреба, — у системі цінностей. Ми потребуємо якоїсь маршрутної карти, складеної на основі ціннісних орієнтирів. Без неї ми були б «абсолютно розгублені і не могли б діяти цілеспрямовано і послідовно».

Екзистенційні проблеми — дихотомії і потреби — особливо яскраво проявляються у важкі періоди життя людини, наприклад під час кризи середнього віку, і часто виражаються станом екзистенційного вакууму. Тому під час роботи з клієнтами, які перебувають у подібній ситуації, неможливо переоцінити значення положень Фромма.

Фромм також виділив три основні стратегії взаємодії людини зі світом: підкорення, влада і любов. З погляду Фромма, підкорення і влада — непродуктивні, вони не дають змоги особистості нормально розвиватися. Покірні люди потребують «володарів», а владні — покірних. Коли владний і покірний знаходять одне одного, вони можуть укласти союз, що задовольняє обох. Правда, так чи інакше він перешкоджає психологічному розвитку і руху до цілісності особистості.

Єдина продуктивна стратегія взаємодії із зовнішнім світом — любов. Фромм визначав її як «союз із кимось або чимось, що перебуває поза людиною, за умови збереження останньою відокремленості і цілісності свого “Я”». Хоча любов передбачає спільність і безпосередню участь у житті іншого, вона надає людині свободу бути унікальною і самостійною, задовольнити потребу у встановленні значущих для неї зв’язків, не порушуючи своєї цілісності і незалежності. У любові двоє стають єдиним цілим, при цьому кожен залишається самим собою.

Метою терапії Фромм вважав самопізнання пацієнта, оскільки, не знаючи себе, ми не здатні пізнати іншу людину. Терапія повинна бути побудована на міжособистісних стосунках психотерапевта і пацієнта. Терапевт повинен ставитися до пацієнта «як людина до людини, з граничною увагою і граничною щирістю». Завдяки такому ставленню пацієнт відчуває, що спілкується зі спеціалістом як рівний з рівним, а не проходить курс лікування.

 

Мотивація і самоактуалізація. Потреби і бажання
Абрахам Маслоу (1908—1970) пов’язував свою психологічну роботу з проблематикою особистісного зростання і розвитку. Він вивчав позитивні сторони людського досвіду і виводив свої уявлення про особистість із досліджень активних, креативних і успішних людей.

Маслоу дорікав психології за її «песимістичне, негативне й обмежене уявлення» про людей. Він вважав, що психологи дивляться на життя з погляду індивіда, який безнадійно намагається уникнути болю, а не робить активні кроки в напрямку благополуччя і любові.

Вивчивши 18 яскравих особистостей — 9 своїх сучасників і 9 історичних осіб — він виявив такі відмінні риси самоактуалізованих особистостей:

• орієнтація на реальність;
• прийняття себе, інших, навколишнього світу такими, якими вони є;
• природність і спонтанність;
• зосередженість на проблемі, а не на собі;
• деяка відстороненість і потреба в усамітненні;
• автономність і незалежність;
• зріле, вільне від стереотипів сприйняття;
• досвід трансперсональних переживань — містичних, духовних (не обов’язково релігійних);
• почуття спільності з іншими;
• здатність до глибоких стосунків;
• демократичність у цінностях і стосунках;
• вміння не змішувати засоби і цілі;
• гумор — доброзичливий, а не агресивний;
• креативність, творчі ресурси;
• вміння протистояти впливу масової культури.

Маслоу виявив, що такі люди повністю віддаються своїй справі. Для особистісного зростання він вважав важливими дві вимоги: присвячення себе чомусь вищому, ніж власне «Я», і успішне виконання поставленого завдання.

Він виділив особливості самоактуалізованих людей: готовність до важкої наполегливої праці, сміливість у прийнятті рішень, вчинках, наявність творчої жилки і внутрішня свобода.

В останній книзі Маслоу «Далекі досягнення людської природи» описуються вісім способів самоактуалізації.

Концентрація. «Самоактуалізація передбачає повне, яскраве, самовіддане життя за повної концентрації й абсолютного засвоєння». Ми рідко помічаємо, що відбувається всередині і навколо нас. Однак бувають такі «піднесені» моменти, коли ми відчуваємо злиття зі світом.

Вибір на користь зростання. Життя постійно змушує нас робити вибір. Якщо ми уявляємо його як ланцюг альтернатив, з яких треба обирати, тоді самоактуалізація — процес прийняття рішення на користь подальшого зростання. Нам часто доводиться обирати між ризиком і безпекою, рухом вперед і назад. І яке б рішення ми не прийняли, у ньому будуть і позитивні, і негативні сторони. Віддавши перевагу безпеці, ми залишаємося з тим, що знали і до чого звикли, але ризикуємо звести нанівець результати своєї роботи і втратити новизну. Вибір на користь зростання означає готовність отримати новий захопливий досвід, хоча при цьому є ризик зустрітися з чимось незнайомим і зазнати поразки.

Самопізнання. Самоактуалізуючись, ми більше дізнаємося про свою внутрішню природу і діємо відповідно до неї. Це означає, наприклад, що ми самі, незалежно від думки інших, вирішуємо, які нам подобаються фільми, книги, ідеї тощо.

Чесність і відповідальність за свої дії. Замість того, щоб робити вигляд і давати відповіді, розраховуючи справити на когось приємне враження або самому справити хороше враження, нам слід було б чесно шукати відповіді в собі. Щоразу, роблячи так, ми звертаємося до свого внутрішнього «Я».

Судження. Перші чотири способи самоактуалізації допомагають розвинути в собі здатність робити «найкращий у житті вибір», вчать довіряти своїм судженням та інстинктам, діяти згідно з ними. Маслоу був упевнений: слідуючи своїм інстинктам, ми можемо приймати точніші і правильніші рішення не лише у серйозних справах, таких як одруження чи кар’єра, а й у простіших, без яких, однак, теж не обійтися: яка їжа нам підходить, як облаштувати свій дім, які твори живопису, музики, літератури нам ближчі.

Саморозвиток. Самоактуалізація — це процес розвитку наших можливостей, що не припиняється. Це означає, що нам слід використовувати свої здібності і «добре робити ту справу, яку ми обрали, яку хочеться робити». Але великий талант чи розвинений інтелект — це не те саме, що самоактуалізація; багатьом обдарованим людям не вдається повністю реалізувати свої здібності, хоча інші, можливо, менш талановиті, домагаються дуже багато чого.

Вершинні переживання. Це короткі моменти самоактуалізації, у які ми особливо цільні і зібрані, у нас з’являється відчуття глибшого знання про себе і світ. Наші думки, дії і почуття видаються нам ясними й точними. Ми сильніше любимо інших і ближче їх приймаємо, наші внутрішні конфлікти і тривога вщухають, нам легше спрямувати свою енергію на творчість.

Відсутність захисту власного «Я». Наступний крок до самоактуалізації — необхідність розпізнати захисти нашого «Я» і в потрібний момент вступити з ними в боротьбу. Для цього треба добре собі уявляти, як відбувається спотворення наших уявлень про самих себе і зовнішній світ — шляхом придушення, проєкції або за рахунок інших механізмів психологічного захисту.

У своїй теорії мотивації Маслоу виділяє базові потреби і метапотреби. Базові — у їжі, безпеці, схваленні, визнанні тощо. Метапотреби — у справедливості, доброті, красі, порядку, єдності, тобто потреби особистісного зростання, самореалізації. Саме з останніми і працює коуч-консультант.

Самоактуалізація — не «річ», яку можна мати чи не мати, це — спосіб існування, система діяльності і стосунків зі світом, а не одинична дія. При цьому Маслоу зазначав, що самоактуалізовані люди не досконалі і не застраховані від великих помилок. Відданість справі, роботі й особистим цінностям, прагнення досягти мети часом витісняють інші почуття і потреби, роблять їх подекуди безжальними. Свою незалежність, свій нонконформізм вони доводять до такого ступеня, що часом вражають оточуючих. Крім того, їм не чужі й проблеми «звичайних» людей: почуття провини, тривога, смуток, внутрішні конфлікти тощо.

Для Маслоу психотерапія може бути ефективною, насамперед тому, що передбачає глибокі і довірливі стосунки психотерапевта з пацієнтом. Як і Адлер, Маслоу вважав, що хороший психотерапевт подібний до старшого брата чи сестри, тобто турботливої і люблячої людини. Але крім такої моделі психотерапії Маслоу пропонував модель, аналогічну «Taoist helper» («даоському помічнику»): людина пропонує свою допомогу, але ні у що не втручається. Так працює хороший тренер: він лише розвиває природні дані спортсмена, шліфуючи і підкреслюючи особливості його індивідуальності. Умілий наставник не намагається змусити всіх підопічних слідувати єдиному зразку.

Отже, самоактуалізація — процес, а не кінцеве явище, це — максимально повне використання своїх талантів, здібностей, можливостей, усвідомлення і прийняття себе, слідування своїй природі та розв’язання реальних завдань, різних на кожному етапі розвитку. Це — відповідальність людини за власне життя, це — чесність перед самим собою. Все дуже суголосне завданням, які ставлять і вирішують клієнт і психолог у ході спільної роботи.

 

Слухати і чути. Гуманізм, щирість, емпатія
За Карлом Роджерсом (1902—1987), психотерапія передбачає ставлення консультанта до клієнта не як вченого до об’єкта вивчення, не як лікаря до пацієнта, а як людини до людини. Це означає, що консультант приймає клієнта з усіма його перевагами і недоліками, цінує і поважає його як особистість, незалежно від його становища, поведінки чи настрою. Водночас і сам консультант має право щиро висловлювати свої справжні почуття.

Роджерс сформулював основні принципи гуманістичної психотерапії:

• безоцінне, безумовне позитивне ставлення терапевта до клієнта — прийняття його таким, яким він є; цей підхід не передбачає не лише негативної, а й позитивної оцінки, адже оцінка є формою морального судження, яка передбачає певні обмеження в поведінці, винагороду за одні вчинки і покарання — за інші; безумовне позитивне ставлення дає людині можливість бути самою собою;

• емпатія стосовно клієнта — співпереживання, сприйняття консультантом реальних переживань і актуальних для клієнта проблем як своїх власних; при цьому дотримується важлива умова «як якби» і невтручання в процес усвідомлення цих переживань клієнтом;

• конгруентність як справжність, відкритість, чесність консультанта — він усвідомлює свої почуття в кожен момент і відкрито транслює їх клієнту; прийняття себе — необхідна умова для щирішого прийняття оточуючих, і навпаки, прийняття людини іншими людьми підвищує готовність прийняти самого себе;

• відмова від «директивності» психотерапії — акцент на можливість роботи в умовах невизначеності, на слухання клієнта і віру в нього; у терапії, в якій у центрі уваги — особистість клієнта, передбачається рівність стосунків; вони повинні бути суб’єктними, особистісними, консультант виступає в ролі людини, яка сприяє або допомагає чомусь (фасилітатора), допомагає клієнту проявляти кращі якості, усвідомлювати, розуміти і приймати себе; терапевт дає поштовх процесу, але не знає ні його кінцевої мети, ні підсумку; саме таке прийняття невизначеності дає клієнту можливість бути вільнішим, автентичнішим у процесі консультування, дає змогу побачити більше альтернатив, розширює область вибору.

Роджерс узагальнив власну життєву позицію цитатою з Лао-Цзи, китайського філософа IV—III століття до н.е.: «Якщо я не втручаюся в справи людей, вони дбають про себе самі; якщо я не командую людьми, вони діють самі; якщо я не читаю проповіді, вони вдосконалюються самі; якщо я не нав’язую людям свої погляди, вони стають самими собою».
У терапії за Роджерсом людина сама робить усе для того, щоб розв’язати свої проблеми за мінімального втручання консультанта.

 

У пошуках сенсу та екзистенцій
Віктор Франкл (1905—1997) — засновник логотерапії, або екзистенційного аналізу. Згідно з Франклом, особистість унікальна, у кожної людини свої неповторні життєві цілі і шляхи їх досягнення. Завдання екзистенційного аналізу і логотерапії в тому, щоб допомогти їй усвідомити це, максимально зосередитися на своїй життєвій меті. Будь-які цінності розглядаються з погляду окремої особистості, що перебуває в унікальній ситуації.

Лише слідуючи своїм особливим життєвим курсом, людина здатна реалізувати лише їй дані можливості. Якщо ж вона не знає, у чому сенс її життя, тоді найважливіше для неї — визначити свою мету, спробувати зрозуміти своєрідність власного буття. Але як оцінити внутрішні резерви, зрозуміти, якою ви повинні бути, порівняно з тим, якою ви є? Найкраще, на думку Франкла, на ці запитання відповів Гете: «Як нам пізнати себе? Розмірковуючи — ніколи, але діючи. Намагайтеся виконувати свій обов’язок, і незабаром ви дізнаєтеся, що ж є ви. А що ж тоді є вашим обов’язком? Вимоги кожного дня». Тут доречно згадати і вислів філософа Карла Ясперса: «Людина стає тим, що вона є, завдяки справі, яку вона робить своєю».

Для психотерапевта важливо те, що в роботі з клієнтами Франкл звертав увагу не на симптоми, комплекси та інші негативні прояви особистості, а навпаки — на індивідуальність людини, усвідомленість її існування, відповідальність за свій вибір і свій шлях. Фокус уваги перенесено з минулого на майбутнє, з проблем — на можливості, з хвороби — на розвиток, осмислення власного шляху, на визначення сенсу свого життя. Терапевт може супроводжувати клієнта в цьому пошуку, але не повинен нав’язувати йому напрямок руху. Завдяки Франклу стосунки терапевта і клієнта змінилися з об’єктних на суб’єктні: перший розуміє і приймає систему цінностей другого, клієнт вільний у виборі і несе за нього відповідальність.

 

Екзистенційна тривога
Ролло Мей (1909—1994) був переконаний, що людина значною мірою відповідальна за те, якою вона є і як складається її життєвий шлях. А робота психотерапевта полягає в тому, щоб допомогти людям набути цю свободу для усвідомлення і реалізації своїх можливостей.

Мей вважав, що терапевт, зосередившись на симптоматиці, упускає з поля зору дещо важливіше. Невротичні симптоми — лише спосіб «втекти» від свободи, показник того, що людина не використовує свої можливості. У міру набуття внутрішньої свободи невротичні симптоми, як правило, зникають. Але це — побічний ефект, а не головна мета терапії.

Люди шукають сенс свого життя. Вони ставлять собі (хоча і не завжди свідомо) найважливіші запитання буття: «Хто я?», «Чи варте життя того, щоб жити? Чи має воно сенс?», «Як мені здійснити своє покликання?» Схильність якщо не до систематичних роздумів на цю тему, то принаймні до переживання подібних проблем — одна з універсальних властивостей людської натури.

Ми живемо у вік тривоги. Мей розрізняв два її види: невротичну і нормальну (конструктивну). Якщо перша наповнює людину відчуттям жаху, страху, безпорадності, то друга збільшує цінність і осмисленість її переживань і творчих можливостей. Зростати і переглядати свої цінності, почуватися незалежнішим — означає переживати нормальну (конструктивну) тривогу. Думки про те, що рано чи пізно людина не зможе більше діяти і творити, змушують її відповідальніше ставитися до часу, роблять кожну хвилину яскравою і неповторною.

Творчий потенціал людини і схильність до тривоги пов’язані з її унікальною здатністю розуміти невідповідність очікувань і реальності. Якщо її діяльність продуктивна, прагнення не суперечать дійсності, а слугують засобом її творчої трансформації, цей розрив постійно скорочується, бо очікування і реальність дедалі сильніше зближуються. А це надійний спосіб подолання тривоги. Саме така конструктивна екзистенційна тривога і змушує діяти сучасних підприємців.

Свобода здорової людини полягає в її здатності користуватися можливостями, що відкриваються, розширювати сферу своєї діяльності, сміливо зустрічати потенційні загрози і долати їх.
На думку Мея, терапевту слід встановити довірливі стосунки з пацієнтом. Це допоможе клієнту краще зрозуміти себе, можливо, кинути виклик власній долі, відчаю, тривозі, почуттю провини. Повинна відбутися зустріч один на один неповторних особистостей — терапевта і пацієнта.
Яким чином терапевт допомагає пацієнтам стати людьми вільними і відповідальними? Мей не давав конкретних рецептів, так само, як психолог не пропонує певного набору технік і прийомів «на всі випадки», а апелює до особистості клієнта, її унікальних якостей і досвіду.

 

Від сценарію до свободи. Ігри, ролі і бонуси
Ерік Берн (1910—1970) відомий як засновник транзактного аналізу (ТА). Він увів в обіг психотерапевтів такі поняття, як «модель станів “Я”», «сценарій життя», «автономія», «контрактний метод», «відкрита комунікація».

Модель станів «Я» — це сукупність поведінки, думок і почуттів як спосіб прояву нашого «Я» в даний момент.
Модель ТА описує три стани «Я». Якщо я поводжуся, мислю і відчуваю «тут і зараз», реагую на те, що відбувається навколо мене, реалізуючи весь потенціал дорослої особистості, я перебуваю в стані «Я» Дорослого.

Часом я дію, мислю і відчуваю, копіюючи одного з батьків або інших людей, яких сприймав як батьків. У цьому випадку я перебуваю в стані «Я» Батька. Повертаючись до дитячої поведінки, мислення і почуттів, я перебуваю в стані «Я» Дитини. Усі ці три стани «Я» обов’язково присутні в нас, і кожен по-своєму цінний.

«Я» Дитини проявляється в словах «Хочу! Цікаво! Оце здорово!». У дитини широко розплющені очі, у нетерпінні вона підстрибує на місці. Дитячий стан — джерело будь-якого бажання і творчості, підкорення і непослуху, образ і примх.

Батько багато вміє і на багато що має право: навчати і наставляти, карати і милувати, опікуватися або позбавляти підтримки. Він — головний, діє «зверху», може бути авторитарним і категоричним або турботливим і добрим. Основні ознаки стану «Я» Батька: руки «в боки» або схрещені на грудях, вказівний палець, похитування головою, насуплені брови, слова «Погано!», «Ти не правий!», «Ти повинен!», «Відповідай!», схвальне поплескування по плечу, репліки «Чудово!», «Молодець!».

У стан «Я» Дорослого ми переходимо, коли повинні об’єктивно оцінювати факти, ситуації, приймати рішення, ставити цілі і досягати їх. Дорослий спілкується на рівних. Його відрізняє розрахунок. Емоції керовані. Головне — здоровий глузд. Дорослий живе в кожному з нас, хоч як це дивно, з дитинства. Коли він говорить у нас, ми врівноважені і готові до співпраці.

Спілкування з людьми може будуватися по-різному. Все залежить від нашого психологічного стану, від теми спілкування і — що дуже важливо — від того, чи безкорисливі ми, чи хочемо чогось домогтися від співрозмовника. При цьому вмикаються різні механізми, що актуалізують той чи інший стан, із характерною для кожного мовою слів і жестів, вчинками.

Будь-хто з нас — скупчення стереотипів, зумовлених специфікою виховання. І водночас у кожному є щось таке, що штовхає на спонтанні вчинки і дії, зумовлені дитячими «хочу» або «не хочу» (емоції, імпульси тощо). Ми намагаємося співвідносити «хочу» і «треба», і тим, кому це особливо вдається, гармонійніше за інших вписуються в навколишній світ, справляють враження людей розумних і успішних.

Сценарій життя. У дитинстві кожен пише свій сценарій життя, причому часто під диктовку батьків. Він багато в чому зумовлений освітою, культурою й особистим досвідом, у нього є початок, середина і кінець. Основний сюжет ми вигадуємо в ранньому віці — ще до того, як навчилися говорити, а пізніше лише додаємо деталі. До семи років сценарій в основному готовий, а переглянутий він може бути вже в юності. Ставши дорослими, ми зазвичай не усвідомлюємо, що написали для себе сценарій життя, проте точно слідуємо йому, навіть якщо він виявляється невдалим.
Ми змінюємося, коли усвідомлюємо, що сценарій застарів. Але часто для цього потрібен якийсь Інший, той, хто допоможе зрозуміти і перетворити деструктивну схему адекватно і стійко.

Автономія. Техніка транзактного аналізу повинна допомогти людям досягти автономії, для якої характерні усвідомлення, спонтанність і здатність до близьких емоційних стосунків. Автономія передбачає і вміння вирішувати проблеми, зокрема — коригувати стратегії поведінки, використовуючи всі ресурси дорослої особистості.

Відкрита комунікація. Берн вважав, що клієнт і терапевт повинні мати повну картину того, як просувається їхня спільна робота. Це випливає з основного постулату ТА, згідно з яким усі люди «нормальні» — «о’кей», за висловом Берна — і кожна людина здатна мислити самостійно. У практиці ТА клієнт може бачити записи терапевта, зроблені зрозумілою для нього мовою.

Контрактний метод. Терапевт і клієнт несуть взаємну відповідальність за зміни, яких хочуть досягти. Вони перебувають у рівному становищі: терапевт не зобов’язаний робити щось для клієнта, а той і не чекає цього. Оскільки в процесі змін беруть участь обидва, кожен повинен чітко уявляти собі свою роль — тому укладають контракт. Він визначає міру відповідальності кожної сторони. Клієнт говорить про те, що він хоче змінити і що збирається зробити для цього. Терапевт підтверджує своє бажання працювати з клієнтом для досягнення поставленої мети, зобов’язується використовувати всі свої професійні навички і заявляє, яку компенсацію хоче отримати за свою роботу.

Важливо зазначити, що психотерапія за Берном повинна відбуватися на рівні Дорослий — Дорослий. Мета в тому, щоб навчитися виділяти стани Дорослого як у власній свідомості й поведінці, так і у свідомості й поведінці інших, домагаючись спілкування Дорослого з Дорослим, причому чесного і доброзичливого.

Берн вірив, що в кожному з нас живе принц або принцеса. «Принц усередині нас» — це означає, що все добре, ми в гармонійному стані, чудово почуваємося, нас розуміють і ми розуміємо інших. Все «о’кей»! Ти і я, ми обидва — цінні, значущі, гідні люди. Я приймаю себе таким, яким я є, а тебе — таким, яким ти є, навіть тоді, коли мені не подобається те, що ти робиш. Я приймаю тебе, хоча твоя поведінка може мені і не подобатися. Я не підлаштовуюся під тебе, а ти — під мене. Ми — рівні величини, навіть якщо володіємо різними достоїнствами. До цього повинен прагнути консультант у роботі з клієнтами.

Берн вважав головним допомогти нам аналізувати характер нашого спілкування, думки, інтонації, вирази, вчинки стосовно саме цілей нашого спілкування, осмислюючи їхню справжню суть і сприйняття співрозмовником.

Транзактний аналіз дає нам прості, як усе геніальне, мовленнєві формули, за допомогою яких ми можемо зрозуміти особливості наших взаємин із самими собою і оточуючими. Поряд з іншими напрямами психотерапії, в основі яких — віра в можливість розвитку людини, транзактний аналіз апелює до нашої здатності розуміти і бажання змінитися, не торкаючись при цьому ні нашого несвідомого, ні екзистенційних причин того, чому ми стали такими, які ми є. Тому в психологічному консультуванні ТА незамінний у роботі над життєвими сценаріями, аналізі міжособистісних конфліктів і при роботі з адекватного позиціонування.

Очевидно, що вивчення постулатів великих психотерапевтів має не лише теоретичне, а й величезне практичне значення для всіх нас, незалежно від професії. Адже відкриті і сформульовані ними закономірності функціонування психіки допомагають нам взаємодіяти з людьми: психологу — з клієнтами, керівнику — зі співробітниками, чоловіку з жінкою і всім нам.

Якщо ці теорії резонують із вашою власною історією і хочеться розібратися глибше, запрошую на онлайн-консультації психолога — недорого, якісно та зручно, з будь-якої точки світу.