За роки приватної практики я переконався: більшість людей, які приходять на консультацію із запитом «чому зі мною знову і знову відбувається одне і те ж», насправді шукають не пораду, а сценарій – ту невидиму п’єсу, яку вони почали писати ще в дитинстві, а тепер грають у дорослому житті, найчастіше навіть не підозрюючи про це.

Перш ніж говорити про розпрограмування особистості, варто познайомитися з найпоширенішими типами психологічних програм і способами їх закладення – а також з тим, як ці програми складаються у цілісний життєвий сценарій, що визначає долю людини так само точно, як сюжет визначає розвиток казки.

Три типи психологічних програм

1. Програми заборони. Такі програми блокують якийсь варіант дій чи почуттів, не пропонуючи натомість нічого. Закладаються вони зазвичай ще в дитинстві, коли батьки обґрунтовано або необґрунтовано забороняють дитині щось: «Не переходь дорогу», «Не роби так», «Не грубіянь старшим», «Не гладь собаку».

Якщо такі вимоги повторюються достатньо часто й підкріплюються емоціями чи покараннями, вони цілком можуть міцно закріпитися в психіці дитини. Надалі подібні програми або закріплюються як абсолютний імператив (тобто виконуються беззастережно навіть дорослою людиною), або пом’якшуються. Наприклад, в останньому прикладі дитина, що виросла, зможе погладити собаку, але відчуватиме при цьому огиду, провину чи бридливість. Шкода таких програм очевидна: вони позбавляють людину головного й невід’ємного права – свободи. Крім того, забороняючи ті чи інші види діяльності, вони заважають накопиченню відповідного досвіду, а отже – і гармонійному розвитку особистості.

Типове почуття, яке породжують такі програми, – провина й невдоволення собою, що переслідує людину буквально до смерті. Причина цього почуття в тому, що доросла людина, як правило, не може не порушувати більшість настанов, отриманих у дитинстві. У власній практиці я регулярно бачу дорослих, успішних людей, які досі несуть провину за речі, заборонені їм у п’ятирічному віці.

2. М’якшим варіантом програм заборони є ті, що містять, за висловом Е. Берна, «розчакловувач» – тобто умову припинення дії програми, наприклад: «Не гуляй із хлопцями, поки тобі не виповниться 16», «жодного сексу до весілля» тощо. Основна шкода цього типу програм у тому, що вони передаються з покоління в покоління, отруюючи дитинство людей знову і знову.

3. Особливо цікавим і вкрай шкідливим варіантом заборонних програм є «прокляття» – програми, що забороняють нормальний хід життя людини: «Ти ніколи нічого не досягнеш», «Ти ніколи не навчишся правильно писати (читати, говорити, танцювати…)», «ніхто не любитиме тебе так, як я». Такі формулювання, кинуті дитині навіть побіжно, здатні серйозно скалічити її подальше життя.

Щоб зрозуміти, чи є у вас заборонні програми, спробуйте проаналізувати: які дії здаються вам найбільш огидними, чого б ви точно не змогли зробити, які вчинки інших людей викликають у вас обурення, а які – заздрість.

4. Програми, що регламентують життєву позицію (ставлення до себе і світу). До цього типу належать, наприклад, твердження: «усі чоловіки – негідники» («усі жінки – стерви»), «тобі ніхто нічого не винен», «бійся людей», «життя – це боротьба», «людина повинна працювати», «ми відповідаємо за тих, кого приручили» тощо. Характерна особливість цих програм – наявність у них необґрунтованих узагальнень-абсолютизацій штибу «усі», «ніхто», «завжди», «ніколи». Твердження такого типу рідко бувають істинними з погляду раціональної логіки, а часто – просто абсурдні.

5. Різновидом регламентуючих програм є ярлики – програми, які дають емоційну оцінку того, що добре, а що погано. Ярлики – це, як правило, доволі безневинні слова, що несуть емоційне (а отже, й енергетичне) навантаження. Прикладами можуть бути: «розумування», «сюсюкання», «телячі ніжності» тощо. Неважко помітити, що кожне з таких слів позначає, по суті, цілком нормальну функцію – прояв інтелекту, делікатність, ніжність, – однак програма надає їй негативного емоційного забарвлення. Людина, запрограмована так, уникатиме відповідних проявів або соромитиметься їх.

6. Складнішим варіантом регламентуючих програм є ті, що визначають улюблене почуття людини – тобто те почуття, яким вона найчастіше реагує на життєві ситуації. Зауважте: в одній і тій самій ситуації одна людина скаже «я, звісно, образився», а інша – «я, звісно, розлютився». Складність роботи з цим типом програм у тому, що їх закладення відбувається невербально, тому вони пов’язані з природою наслідування дитиною батьків.

3. Спонукальні програми. Цей тип програм протилежний програмам першого типу: він містить більш чи менш жорсткий наказ здійснити якусь дію: «Будь хорошим хлопчиком» або «Завжди будь хорошим хлопчиком», «Працюй, живи і навчайся для суспільства, батьківщини», «Будь патріотом» тощо. Ці програми формують ідеал людини й таким чином впливають на її самооцінку, яка стає високою, якщо вона слідує програмі, і низькою – якщо ні.

Життєвий сценарій: кульмінація програмування

Кульмінацією програмування як явища є так званий життєвий сценарій – складна сукупність програм, закладених дитині, які визначають усе її подальше життя. Поняття сценарію ввів у психотерапію Ерік Берн, засновник трансактного аналізу: за його визначенням, сценарій – це несвідомий життєвий план, своєрідна «книга ролей», за якою людина, спираючись на досвід, набутий у дитинстві, потім вибудовує все своє доросле життя. Життєвий сценарій цілком можна вважати практичним втіленням дхарми (долі) людини.

Цікаво, що сам Берн для позначення типових сценаріїв нерідко звертався до давньогрецьких міфів – наприклад, «сценарій Сізіфа» (людина приречена на нескінченну, ніколи не завершену працю) або «сценарій Тантала» (людина приречена на вічну, ненаситну спрагу того, що завжди залишається за крок від неї). Це не випадковість: архетипні сюжети казок і міфів напрочуд точно віддзеркалюють глибинні патерни людської психіки, тому що самі виникли з узагальненого досвіду поколінь.

У власній практиці я багато років використовую для ілюстрації життєвих сценаріїв казки – ті самі, які кожен із нас чув у дитинстві й тому підсвідомо вбирав разом із закладеними в них моделями поведінки. За роки роботи я виокремив кілька таких архетипних сценаріїв, які найчастіше зустрічаю в кабінеті психолога. Ось короткий перелік усіх семи, а далі – детальний розбір трьох найпоширеніших.

1. Сценарій «Золота рибка» (Тантал) – ненаситність і хронічна незадоволеність. 2. Сценарій «Цар Дадон» – невиконана обіцянка й відмова платити по рахунках. 3. Сценарій «Салтан і Гвидон» – вигнанець, що повертає своє. 4. Сценарій «Сізіф» – марна, нескінченна праця, відчуття «ніколи не закінчу». 5. Сценарій «Попелюшка» – очікування рятівника й знецінення власних заслуг. 6. Сценарій «Дамокл» – хронічне очікування катастрофи попри зовнішнє благополуччя. 7. Сценарій «Ахіллес» – прихована вразливість під маскою сили та невразливості.

Розглянемо три з них докладніше – на прикладі казок, знайомих кожному з дитинства.

Сценарій «Золота рибка»: ненаситність, яка коштує всього

Старий рибалка впіймав золоту рибку, яка вміє говорити й виконувати бажання, і відпустив її, не попросивши нічого натомість. Дізнавшись про це, його стара вимагає спершу нове корито, потім хату, далі – стати знатною дворянкою, царицею, і врешті – володаркою морською, щоб сама рибка була в неї на побігеньках. З кожним новим бажанням море стає дедалі неспокійнішим, а після останньої, нездійсненної вимоги все повертається на початок – та сама хата, те саме розбите корито.

Психологічна суть сценарію – хронічна незадоволеність та претензійність, за якої будь-яке досягнення знецінюється буквально в момент отримання, а на його місці миттєво з’являється нова, ще більша вимога. У дорослому житті цей сценарій часто проявляється як нездатність відчути задоволення від досягнутого: підвищення на роботі, нова квартира, чергове професійне звання – усе це на короткий час тішить, а потім знову виникає відчуття «цього недостатньо». У парах цей сценарій нерідко грає роль однієї сторони, яка постійно підвищує вимоги до партнера, тоді як інша сторона (пасивний «рибалка») відчуває себе винним у всьому, мовчки чи буркотячи виконує забаганки іншого, боячись відмовити і втратити стосунки взагалі – аж поки, як і в казці, не залишається у порожній хаті.

У терапії з таким запитом ми працюємо над здатністю відчувати й «привласнювати» власні досягнення (а не знецінювати їх одразу після отримання), а також над розрізненням реальних потреб і компульсивного, над відчуттям провини та униканням конфліктів, над знеціненням та ігноруванням власних бажань, постійним догоджанням, тривогою “про чорний день” і треба готуватись й накопичувати «ще й ще».

Сценарій «Цар Дадон»: невиконана обіцянка

Цар Дадон отримує від мудреця-звіздаря золотого півника, що попереджає про небезпеку, натомість пообіцявши виконати будь-яке його майбутнє прохання. Коли після чергової перемоги над ворогами Дадон (а воює він часто) закохується в чарівну Шамаханську царицю й забуває про своє слово, звіздар з’являється по обіцяну плату – саму царицю. Дадон, замість дотримати слова, у гніві вбиває мудреця – і за це розплачується власним життям: золотий півник злітає з майстерні палацу й вбиває царя. Який хотів царювати лежачи на боці й піти на спокійну пенсію, не відпускаючи контролю над царством.

Психологічна суть цього сценарію – порушення власного слова та відмова визнавати борги, як буквальні, так і емоційні. У житті це часто виглядає так: людина легко бере в борг (гроші, чужий час, чужу допомогу, чиюсь довіру), але коли настає момент розплати, включаються витіснення, раціоналізація або відверта агресія на того, хто «посмів нагадати». Такий сценарій нерідко призводить до руйнування репутації, стосунків і навіть кар’єри – людина ніби сама організовує собі падіння в момент, коли могла б просто виконати обіцяне.

У роботі з цим сценарієм важливо дослідити дитячий досвід самої людини: чи виконували обіцянки їй самій, чи вчили її, що слово можна порушувати «за поважної причини». Часто виявляється, що дорослий, який не тримає слова, у дитинстві сам був жертвою систематично невиконаних батьківських обіцянок.

Сценарій «Салтан і Гвідон»: вигнанець, що прагне батьківської уваги та визнання дорослості

Царицю та її новонародженого сина Гвідона за наклепом заздрісних сестер і підступної баби Бабарихи закупорюють у бочці й кидають у море. Вони дивом виживають, потрапляють на острів, де Гвідон стрімко виростає, дивом стає князем і за допомогою чарівної Царівни-Лебідь неодноразово таємно відвідує рідного батька, доки правда нарешті не розкривається і сім’я не возз’єднується. Проте чи надовго?..

Психологічна суть сценарію – несправедливе вигнання чи виключення (часто через заздрість чи наклеп значущих людей) і подальша необхідність самостійно, поза родиною, довести собі й світу власну цінність й суб’єктність. У житті цей сценарій часто зустрічається в людей, яких у дитинстві порівнювали не на їхню користь із братами, сестрами чи «зручнішими» дітьми, або які пережили сімейне вигнання в переносному сенсі – емоційне знецінення, статус «незручної дитини». Такі люди нерідко досягають визначних результатів «на чужому острові» – у кар’єрі, за кордоном, у власному бізнесі, – але внутрішньо продовжують чекати визнання від тих, хто колись їх виключив. Тут і “Трикутник Карпмана” і багато чого ще.

Завдання терапії тут – допомогти людині завершити внутрішній сюжет не нескінченним доведенням своєї цінності стороннім значимим, а щирим визнанням власних досягнень і, за потреби, свідомим прощанням із батьківськими фігурами, що колись відкинули її.

Інші чотири сценарії – «Сізіф», «Попелюшка», «Дамокл» та «Ахіллес» – так само часто трапляються в моїй практиці, і кожен із них заслуговує на окрему статтю. Якщо впізнали себе в одному з цих сюжетів – це вже перший і найважливіший крок: сценарій, який усвідомлено, перестає бути невидимим і піддається керування.

Основні форми програмування

1. Вербальне програмування. Фраза вимовляється велику кількість разів і підкріплюється емоціями. Що сильніші емоції, то менше повторень потрібно для закріплення. Згадайте ситуацію, коли вам щось сказали в гніві, люті чи попередньо вас налякавши, – чи слідували ви потім цій формулі? До речі, саме на цьому принципі побудований відомий метод кодування від алкоголізму.

2. Програмування через підкріплення подібне до дресирування. Його суть у тому, що батьки чи вихователі матеріально або емоційно заохочують прийнятну з їхнього погляду поведінку й карають неприйнятну, формуючи відповідний рефлекс.

3. Наслідування. Дитина наслідує дії батьків, керована почуттями прив’язаності й любові. Що сильніші ці почуття, то потужніше діятиме батьківський стереотип поведінки.

4. Ототожнення. Людині властиво ототожнюватися не лише з тим, що вона любить, а й з тим, чого боїться чи ненавидить. Це прояв одного із захисних механізмів психіки, яка намагається ототожнитися з джерелом страху, щоб позбутися його. Наприклад, дитина батьків, які часто її б’ють, може вирости агресивною та схильною до насильства.

5. Заперечення. Нерідко дії людини визначаються підсвідомим бажанням вирватися з-під впливу нав’язаних їй програм. Так формується антипрограма, яка по суті теж залишається програмою – лише зі зворотним знаком.

Отже, кожна надсвідома програма містить щонайменше два компоненти: інформаційний блок і енергетичну підживлення – згусток емоційної енергії, який і робить програму дієвою попри роки, що минули відтоді.

Розпізнати власні програми й сценарій самостійно буває непросто – адже вони, за визначенням, працюють поза межами свідомого контролю. У психотерапевтичній роботі, що поєднує КПТ, ACT та EMDR, ми спершу виявляємо конкретну програму чи сценарій, потім відстежуємо джерело його закладення, а далі – поступово переписуємо сюжет так, щоб головна роль у ньому належала дорослій, свідомій людині, а не переляканій дитині з минулого.

Записатися на сеанс: