У продовженні попередньої статті про навчання протягом життя, поговоримо трохи про духовний розвиток у соціальному середовищі.
Слово «соціум» часто сприймають негативно. Як щось обмежувальне, пригнічувальне, що заганяє в рамки, змушує виконувати чужі правила і грати нав’язані ролі. Таке сприйняття віддаляє людину від відчуття щастя і задоволеності.
Однак соціум завжди більший і складніший за одну людину.
У ньому набагато більше ролей, професій і поглядів, ніж має одна людина, нехай навіть геніальна і різнобічно розвинена. Тобто соціум трансцендентний щодо людини. У ньому завжди є чому і в кого повчитися. Це одночасно і місце для тренування, і коло спілкування безлічі людей, і вмістилище величезного обсягу знань. У кожному суспільстві, в т.ч. професійному, свої закони поведінки і своя ієрархія, причому ці закони і принципи різні для кожного рівня ієрархії. Ці закони та ієрархія далеко не публічні й не офіційні. І для занурення в кожне суспільство, для освоєння цих негласних (але цілком реальних і визначальних для функціонування суспільства) законів потрібні, як правило, роки свідомих зусиль. Але саме їх освоєння, а не лише професійних навичок, і сприяє просуванню по службі та зростанню статусу в професійному суспільстві.
Як казали давні мудреці-практики: розвиток – він он там, посеред базарної площі, серед шуму ділової активності, а не в далеких печерах і аскетичних келіях для «медитації». До речі, Базарна площа – назва сучасного Майдану Незалежності в Києві до 1876 року, коли площу було перейменовано на Думську.
Як правило, критикують і засуджують соціум ті, хто не зміг реалізуватися в ньому, знайти свою улюблену справу, не зміг стати професіоналом, заробити авторитет і гроші. А глобально – не отримав від цієї розвиваючої гри задоволення.
Загалом, засуджують, як правило, ті, хто не до кінця зрозумів якийсь аспект світу, не приймає якісь його прояви. Лише реалізувавшись у чомусь, домігшись значущих успіхів, можна адекватно й критично судити про це. Тобто ретроспективно, з висоти прожитих років і концептуалізованого досвіду.
Торкнемося видів соціальної діяльності, пов’язаних із свідомим навчанням, де сам вид соціальної активності передбачає обов’язкову наявність стосунків учителя й учня. Така функція в сучасному суспільстві покладена на безліч інституцій, таких як система загальної освіти, різного роду навчальні заклади, гуртки, студії, релігійні та наукові товариства. Специфічність таких систем визначається змістом освітнього процесу, методами, об’єктом вивчення і цілями.
Розглянемо детальніше підходи до учнівства, поширені стереотипи, помилки і шляхи виходу з них. Покажемо, які якості сприяють учнівству, а які, навпаки, заважають навчанню. Матеріал статті можна також екстраполювати на навчання в будь-якій іншій сфері (чи то особисті стосунки, професійна діяльність, мистецтво чи наука – все це теж є процесом розвитку, як і все життя).
Повернемося до моменту усвідомлення нестерпності колишнього порядку речей, а саме до найважливішого для початку навчання пункту – образу і ролей, які ми граємо. І до страху їх втратити, який є, з одного боку, перешкодою на шляху духовного розвитку, а з іншого – мотиватором, дверима, за якими прихована колосальна кількість енергії для духовного розвитку. Страх вказує шлях.
Згадайте ті хвилі сміху (іноді нестримного), які прокочуються в ситуаціях серед більш-менш свідомого суспільства, коли хтось відчайдушно намагається замість свого щирого прояву виставити напоказ образ, який, начебто, такий звичний і такий рідний, але водночас такий безглуздий, що втриматися від сміху дійсно буває важко. Парадокс у тому, що людина з усіх сил намагається зберегти «свій» образ якраз для того, щоб не бути смішною (слабкою, бідною, жалюгідною тощо). Але саме ці спроби і викликають катарсис у формі сміху та співчуття, вивільняючи приховану за образом «живу» енергію.
Цікаво також, що справжнє «Я», істинна сутність людини проявляється в моменти вибору нової ролі. Тобто в момент скидання попередньої ролі-образу (яка вже з якихось причин стала нездатною задовольнити певні поточні потреби, виявилася неадекватною оточенню, ситуації і стала абсурдною) до моменту «надягання» наступної, точніше, до моменту її вибору. Саме в період пошуку адекватної відповіді на нові незвичні запити-умови, в незвичайних ситуаціях, що рвуть шаблони і звичні форми реагування, в період пошуку варіантів, нових шляхів і нових ролей – людина проявляється найближче до своєї сутності, до свого «Я». Щойно вона намацала зручну для себе нову роль – все, вона знову перестала бути собою, знову «сховалася у своєму будиночку, як равлик», на цьому її духовний розвиток знову призупинився.
Причому ролі можуть бути в будь-якій сфері життєдіяльності людини: роль сім’янина або роль жиголо, хорошого чи поганого, доброго чи злого, роль співробітника чи керівника, військового, патріота, християнина, порядної дівчини (хлопця), роль дружини, батька тощо.
Наскільки ж страшно втратити «свій образ» для того, щоб почати вчитися? Проілюструємо це на деяких прикладах з навчання (тренінгів).
Як часто викладач давав завдання, які не виконувалися взагалі або виконувалися не повністю. Здавалося б – чому? Адже учень сам прийшов у пошуках нових усвідомлень, йому самому це треба, він сам цього хоче. Ніхто його не змушував і не насилував. Мало того, він відмовився від якихось своїх справ, виділив час для занять, заплатив гроші. Але ось же дивно, раптом виникає ціла низка «відмазок», цілий список причин – чому він цього не зробив або чому саме це саме йому не потрібно зараз, може бути колись потім…
Причому, чим ближче до виконання завдання, тим із більшою швидкістю страхи починають генерувати «відмазки». Мовляв, для мене це неактуально, я це вже проходив, я це вмію. Занадто холодно, занадто спекотно, дощ, не підходяще одягнений, погано почуваюся. Або як я буду виглядати, виконуючи те чи інше завдання, що «люди скажуть», це нижче моєї гідності. Або навпаки, заниження своїх здібностей – у мене це ніколи не вийде, я до цього ще не доріс, ще багато чому потрібно навчитися, підзібрати інформації, обкластися книгами, порадами тощо, і тільки потім, колись несміливо спробувати. Як правило, це «колись» ніколи не настає.
Відчуйте, чи буде бажання у наставника допомагати такій людині надалі, виділяти час та енергію на її практику, передавати потрібні стани. Якщо учень ігнорує цю допомогу, надану на його ж прохання, це наочно показує, що його запити теж варто ігнорувати. Кого він ігнорує, врешті-решт, як не себе – свої бажання, надії та мрії?
А потреба в напрацюванні того чи іншого навику залишається, вона навіть посилюватиметься, але умови та обставини вже зміняться. Причому ускладняться. Тобто зробити те саме через якийсь час стане ще складніше.
Згадайте приклад якогось свого значущого кроку, який вам було дуже складно зробити, але дуже хотілося, аж «підпирало» зсередини. Наприклад, банально – побачили симпатичну дівчину (хлопця) і захотіли познайомитися. Але не змогли підійти, не знайшли слів, рішучості, але натомість швидко знайшли якусь «гнилу відмазку». Взяли паузу, зі спробою підійти пізніше. За цей час ситуація змінюється, умови вже не такі зручні, внутрішній стан уже теж не сприяє грайливому і розкутому спілкуванню, виникає «напруга». Другу спробу вже доведеться робити через силу, з неабияким вольовим зусиллям.
Або перед стрибком з парашутом. Чим довше стоїш на краю – тим страшніше стрибнути.
Страх «жере» людину зсередини. І навпаки, вчинивши всупереч страху, переступивши через нього – яка могутня енергія вивільняється в людині!
Так все ж таки, зробити чи знову відступити під тиском страхів з упереджень? Втрачений час, можливості та досвід втрачені назавжди.
Часто вдаються і до такої нехитрої форми компенсації (сублімації), як поверхово позайматися «попсовиною» на якихось семінарах і «послухати» лекції. Або відвідати заняття без виконання ВСІХ завдань, які дає інструктор, без самостійної практики, без запалу і бажання – це теж самообман для деякого, нехай тимчасового самозаспокоєння: мовляв, «я ж займаюся собою», своїм розвитком, регулярно ходжу послухати мудрі поради і покрутитися в тусовці.
Які ж із цього практичні висновки для справжнього учня? Довіритися вчителю повністю і беззастережно, відкритися і слідувати його вказівкам. Раз уже ви попросили і прийшли вчитися – робити все, що він порекомендує. Хто, як не учень, у цьому зацікавлений? Відкритість до чогось більшого, позамежного для поточного розуміння, сакральне ставлення до Вчителя. І, звісно ж, тотальність у навчанні.
Однак сліпа довіра теж ні до чого. Як то кажуть, «довіряй, але перевіряй». Перевіряти практикою, рефлексувати, а потім аналізувати, концептуалізувати отриманий досвід. Це і є формула здорового учнівства. Здоровий скептицизм тут теж дуже до речі. Особливо для погашення істеричності та інших сценарно-рольових комплексів – своїх і товаришів поруч. Не варто боятися розчищати собі шлях розвитку. Страх, небажання – ознака слабкості та порушень природних форм реагування на шляху до потрібної поведінкової лінії. Звісно, зайва жорсткість теж ні до чого. Але загалом, усунення затьмареності, відстороненості свідомості й допомога в цьому своїм товаришам гармонізує стосунки, викликає позитивні емоції та підвищує статус у колективі.
Сліпо погоджувальна позиція теж є формою самообману, яка, по суті, виражає нещирий інтерес до теми. Згадайте свої відчуття, коли на попередньому занятті (зборах) спеціально для вас були підібрані вправи (методи), ви навіть активно брали участь в обговоренні, самі ж взялися щось зробити. А на наступне заняття (збори) прийшли з відчуттям незручності і навіть якоїсь зради стосовно самих себе і до викладача (чи шефа). На запитання, чи вийшло – дехто активно киває головою. Запитали: якими були відчуття, як пройшла практика? – Хтось починає відповідати щось невиразне, на кшталт «більш-менш», «ну, так собі», «так, щось вийшло, не впевнений» тощо. За такими відповідями, як правило, не стоїть особистий досвід учня, немає жвавості й автентичності. Чи не краще знайти сміливість зізнатися, що конкретно не виходить. Це вже буде першим кроком до вирішення.
Глобально, учнівство відкриває здатність слідувати своїм щирим бажанням. Адже вони не бувають непотрібними чи хибними. Такі бажання народжуються далеко за межами свідомості, а останньою лише інтерпретуються і вбираються у більш зрозумілу словесну форму. За правильного підходу займатися розвитком хочеться. Тіло й розум вимагають, просять, відчувається задоволення, кайф від розвитку.
Як же навчитися їм слідувати? Це тема окремої публікації. Але якщо коротко: шляхом спроб. Зауважте, я прибрав із цієї фрази слово «помилок». Оскільки в цьому випадку помилок не буває. Буває особистий досвід, з якого можна зробити висновки, простежити закономірності та прийняти рішення. Щоб навчитися щось робити – потрібно робити це. Як говорить поширений мем: «Щоб отримати те, чого ніколи не мав – потрібно робити те, чого ніколи не робив». І навпаки, кожне пригнічене бажання заганяє проблему ще глибше. А потім, з часом, знайти причину тих чи інших захворювань і неврозів стає ще складніше.
Досить відчутно допомагає в розвитку слідування природним принципам поведінки. Наприклад, принцип «тобі треба – ти й роби». А також «вирішив – роби». Одразу ж починай, без зволікання, хоч маленький крок у напрямку мети, але зроби. Тоді з’являться актуальні питання і живий інтерес, енергія на пошук рішень. Тільки тоді почнеться занурення в проблематику, справжня практика і реальний розвиток.
Звідси ж, у результаті досвіду безлічі зроблених кроків, виникає впевненість (безумовна впевненість у своїх силах) і довіра (собі, своїм бажанням і своєму вибору). Подумайте, як можуть інші люди довіряти людині, якщо вона сама собі не довіряє, каже «зроблю» і не робить, а потім виправдовується безліччю причин.
Звичка – друга натура. І обманювати себе так само швидко входить у звичку. Тому бажаю всім нам набувати корисних звичок і вчитися все життя.
Якщо ви відчуваєте труднощі у процесі особистісного чи духовного розвитку, консультація психолога допоможе розібратися у внутрішніх страхах і бар’єрах, які заважають вам рухатися вперед. Запишіться на прийом до психолога в Києві або онлайн.
