Жива стаття про наболіле, зокрема про значущість психологічної культури батьків, про уважність і рефлексію стану/бажань дітей.

“Цього року я закінчую працювати з дітьми – принаймні, на якийсь час. Основна причина в тому, що мені цікавіше зараз робити інші речі, і ці речі годяться лише для дорослої аудиторії. Тому тепер я можу написати про те, про що давно збиралася.
Цей пост присвячений роботі дитячого репетитора з того ракурсу, з якого бачу її я. Він адресований насамперед батькам школярів (теперішнім і потенційним).

Взагалі діти – жахливі клієнти. Хоча б тому, що вони, як правило, не займаються влітку.

Зі зворотного боку це виглядає огидно: у травні хвиля останніх дзвінків викидає на сайти репетиторських послуг смертельно втомлених за рік, але потребуючих роботи репетиторів.

У вересні на мій телефон може надходити до трьох заявок на день, у травні сайт люб’язно повідомляє, що на цікаве замовлення до мене відгукнулося 112 колег.

Для репетитора це означає, що весь рік потрібно дбайливо відкладати деякі суми на літо, але з настанням літа з’ясовується, що якраз тепер (і тільки тепер) у нього є час з’їздити в Ікею, походити на масаж, вилікувати зуби і зробити ще купу зовсім невідкладних справ. Заощадження тануть до липня. Серпень минає похмуро.

Вже самого цього цілком достатньо, щоб прохання взяти ще одну дитинку на борт не здавалися такими вже безневинними.
Якщо зайняти «дитинками» весь свій розклад, літо може виявитися більш ніж сумним.
Але це так, економічна прелюдія.
Секрети професії.

Я впевнена, багато хто зовсім не хотів би в це заглиблюватися, але я бачу в цих викриттях певну користь. Я хочу, щоб люди, які просять мене чи іншого викладача «трошки позайматися» з їхніми Катями, Васями і Петями, «злегка підтягнути за програмою», добре розуміли, про що вони просять, і поважали чужу працю, час, розклад, відмови та мотиви цих відмов.

Далі. Треба розуміти, що репетитор ніколи не працює у вакуумі. Він працює в тісному зв’язку з батьками і школою, і дитина в усій цій тяганині займає останнє місце, а повинна – перше. В принципі, цим сказано все, але я знаю, що це незрозуміло. Тому я продовжу.

Батьки наймають мене як кваліфікованого педагога і очікують високих професійних якостей. Розумні припущення про мої професійні якості виглядають приблизно так: я добре знаю мову, вмію розповідати про неї цікаво, володію методиками, орієнтуюся в посібниках, а також вмію знаходити підхід, зацікавлювати, ну і взагалі робити всю цю незрозумілу magic, яка змусить їхню дитину нарешті робити уроки або просто хоч щось зрозуміти.

Батьки очікують від мене, що я розпізнаю, в чому криється проблема конкретно з їхньою дитиною, і допоможу цю проблему вирішити.

Це – логічні очікування, і вони відповідають наявним кваліфікаціям. Однак важливо не це, важливо за рахунок чого, на якому паливі, завдяки чому я вмію все це робити.

А вмію я це робити шляхом тонкого слухання, бачення і розуміння, яке, на жаль, не може бути обмежене. І це означає, шановні батьки, що я побачу, почую і зрозумію багато чого не тільки про зв’язку «дитина – англійська мова», а й про інші суміжні зв’язки, наприклад, «дитина – батьки», «дитина – школа», «дитина – середовище», «дитина – вона сама», «дитина – рівень її інтелектуального, емоційного і психічного розвитку», «дитина – її гормональний фон» і так далі. Це означає, що я побачу далеко не тільки те, що ви хочете, щоб я побачила.

Якщо в дитини є тривожні дзвіночки, що виходять за межі моєї компетенції, я це побачу. Якщо дитина відстає в розвитку, я це побачу. Якщо дитина виснажена фізично чи емоційно, я це побачу. І якщо ви погано поводитеся зі своєю дитиною, я це побачу.

Розповідаю три реальні випадки. Жодному з цих будинків я не затрималась: у перших двох випадках пішла сама, в останньому – зі мною розлучилися з формулюванням «Ви для нас занадто хороші» (це не жарт, пані та панове).

1. Хлопчик, 11 років, покликали підтягнути російську та англійську. Репетитора, що характерно, запросив сам, оскільки відчув, що відстає і не справляється. Чудова родина, троє хлопчаків, кота нещодавно завели. Стосунки теплі, у хлопчиків по окремій кімнаті, гарні умови. Дитина вчиться в елітній школі, причому вчиться вона там щодня з 9 ранку до 6 вечора: вранці – обов’язкові уроки, після обіду – нескінченні драмгуртки, ліплення, додаткова фізкультура та інші вірші під баян. Я приходила о 7, і займалися ми до 9.
Через два місяці занять по 1 разу на тиждень я відвела маму вбік і сказала, що, на жаль, ми не прогресуємо, і що, на мою думку, навантаження потрібно не збільшувати, а знижувати. Тобто скасувати хоча б мене к чортовій матері. Розлучилися дружелюбно.
Ситуація далеко не найкритичніша, проте наявне повне нерозуміння фізичних можливостей, норм і обмежень. Мама – психолог за освітою, але чомусь примудрилася проґавити чорні кола під очима улюбленого сина. 11-річній людині важко зрозуміти, що для її нерозуміння є вагомі фізіологічні причини. Йому й на думку не може спасти, що ВІН, ТВОЮ Ж МАТИ, ЗАЇБАВСЯ, ЯК СИДОРОВА КОЗА, КОЖЕН ДЕНЬ ХОДИТИ ДО ШКОЛИ НА ПОВНИЙ РОБОЧИЙ ДЕНЬ!!! І що так бути не повинно.
Останній штрих: на весняні канікули дитину відправили в Лондон. Повчити мову. Звісно, чим же ще зайнятися на канікулах?! Відпочивати? Валятися вдома, гратися з братами і котом? Ходити в музеї? На дитячі вистави? Навіщо ж, якщо можна поїхати з чужими людьми в незнайому країну, де організовано пересуватися під крик училок і доучувати те, що не вивчив за семестр. Ми ж даємо дитині Найкращу Освіту, яка тільки в неї влізе. Включно з будь-яким репетитором, якого попросить.
А він і попросить. Не раз ще.

2. Найняли позайматися з братом (11-12) і сестрою (16). Всього в родині четверо дітей, велика квартира, ознаки достатку і благополуччя. Модно одягнені малюки возяться в купі іграшок. Обидва учні говорять непогано, хоча хлопчик помітно совається і весь час себе виправляє, а дівчинка вся в нервових тиках і трохи заїкається. На другому уроці хлопчик раптово не може сказати буквально нічого, всі спроби плутані, розгойдується на стільці і твердить «Я не знаю» і «У мене не виходить», як папуга, стан близький до істеричного. Мої ніжні заходи з різних кінців жодних результатів не приносять. Кличу маму. Дитина, розуміючи, що зараз її будуть обговорювати, вибігає з кімнати в сльозах і з криком: «Я старався, але в мене нічого не вийшло!» М’яко намагаюся пояснити мамі, що відбувається з її сином, не вживаючи при цьому небезпечних слів із галузі психології і наголошуючи на тому, що ситуація виходить за рамки моєї компетенції як викладача. Що дитині потрібна допомога (ТЕРМІНОВА, ТВОЮ Ж МАТИ!!! КВАЛІФІКОВАНА!!! ПСИХОЛОГІЧНА!!! ДОПОМОГА!!!) Вона сприймає це по-своєму і каже мені буквально наступне: «Я, звичайно, розумію, що вам платять за те, щоб ви вчили мови, а не приборкували отаких субчиків». Далі вона тисне на мене і маніпулює всіма можливими способами, але, оскільки я бачила деякі епізоди її та батьківського поводження з дітьми, я тримаюся твердо, знаючи, що працювати в цій родині я не буду.
З кімнати мати виходить зі словами: «Ну от, до чого ти довів. Від тебе відмовляються!»
З квартири я йду під несамовитий ВИТТЯ. І не здивуюся, якщо того вечора в хід пішов ремінь.
Якби в нас працювали хоч якісь соціальні служби, я б на цю родину заявила. Але вони не працюють, так само як і школа та багато інших державних і соціальних інститутів. Зате в Москві понад 10 тисяч репетиторів тільки з мого предмета. Скільки разів ми приходимо до когось у дім і бачимо там таке? І чи бачимо?

3. Умовили позайматися з дівчинкою (хотіли саме мене, довго домовлялися з мамою, врешті-решт вирішила взяти). Крихітна хрущовка, і всередині – картина застиглого часу: килим на стіні, ікона на килимі, мільйон фарфорових фігурок, серветки, пластикові троянди у вазі. Обстановка, від якої хочеться злетіти вгору, попутно роздягнувшись догола і помившись дощем. Вдома бабуся, яка за кілька зустрічей викладає своє життя приблизно в таких виразах: «час-то зараз який», «я трьох підняла», «35 років у школі» тощо. Під час уроку двері не зачиняються, бабуся ходить туди-сюди. Дівчинці 12, і вона майже не говорить. Жодною мовою. Особливо вона не говорить, коли бабусин маршрут пролягає повз наш стіл. Півтори години я з мокрою спиною влаштовую дівчинці ляльковий театр, веселі картинки, найкращого друга дітей та інші поліфонічні етюди, бо дівчинка мовчить. Час від часу чіпляюся за подобу вогника в очах. Видавлюю з неї кілька небезнадійних слів. Через пару занять приступаємо до невинної теми «Сім’я», і зі сбивчивих пояснень я кліщами витягую на білий світ наступне: у дівчинки є мама, вітчим і брат, з якими вона не живе. Щодо брата вона ніяк не може визначитися, чи то є він, чи то його немає, і я, цілком збита з пантелику, змушена перепитати кілька разів на всі лади різними мовами. Бо я не одразу розумію, як це взагалі можливо. А потім розумію. Розумію, що від мами у дівчинки є хороший комп’ютер і план поїхати разом до Лондона в березні (і з цього приводу бабуся, яка «35 років у школі», дає мені цінну педагогічну пораду: на кожному занятті заучувати з її онукою по кілька корисних виразів якраз до поїздки). А от самої мами немає. Мама живе з коханим чоловіком і новісіньким сином. А дівчинка живе серед ікон і серветок з бабусею, у якої мізки з’їхали набакир і застрягли в повоєнному часі.
І вдома я два тижні намагаюся якось примиритися із ситуацією, хоча мені хочеться довго і протяжно кричати. Подзвонити мамі – і кричати. Поставити бабусю в передпокої – і кричати. Але я беру себе в руки, бо думаю: може, мене туди Господь навмисно привів, щоб хоч якось? Щоб показати дівчинці, що бувають інші людські види? Яка різниця, ну так, через англійську мову, раз уже так вийшло. Чи зможу я? Відповіді на це питання в мене немає. Поки що дівчинка боїться абсолютно будь-яких моїх пропозицій, що й не дивно для людини, яка боїться звуку власного голосу. А тут ціла я, у мене червона помада, я усміхаюся. І нічого не боюся. Але через пару тижнів бабуся сама телефонує мені і каже, що в мене чудова методика і все їх повністю влаштовує, тільки от дівчинка занадто завантажена, тому з мовою вирішили зачекати. І я зітхаю з ганебним, важким, як свинець, полегшенням.
Немає у вашої дівчинки проблем з англійською мовою.
А ще у неї немає мами.
Яка, йоб твою матір, тут може бути англійська мова?! Який Лондон?
Жах у тому, що абсолютно всі ці люди впевнені в тому, що дітей своїх вони дуже люблять. Роблять для них найкраще. І все в них у сім’ї гаразд, а якщо і не гаразд, то все ж не зовсім все погано, та й взагалі це не моя справа. Мене покликали англійську викладати.

МІСЦЕ ДЛЯ ПАУЗИ І ЧИТАЦЬКИХ РОЗДУМІВ.
Коротка ремарка: у мене серед учнів є чудові дітки. Ми з ними довго і продуктивно працюємо. У них нормальні батьки – не ідеальні, ні, теж є нюанси, але нормальні. Однак справа не тільки в батьках, тож їдемо далі.

Про те, як деградувала школа за останні десятиліття, говорити якось незручно. По-перше, я там не працювала і нізащо не піду, а ганити те, в чому не досяг успіху і навіть не спробував, – це нижче пояса. По-друге, стільки вже сказано, що аж нудно.

Але суті це не змінює. Школа нічому не вчить. Досить сказати, що у мене цілих три учні з однієї спеціалізованої англійської школи, де в них цієї англійської по 7-8 годин на тиждень. І їм потрібен репетитор. Ви тільки вдумайтеся в ці цифри, це ж повне божевілля!

Жахлива правда полягає в тому, що я не можу повністю переставити їх на нормальні людські рейки, бо за десять років школа витравлює в них усередині такі колії, з яких їх потім нічим не викорчуєш. І скільки б батьки не плекали надій на те, що я навчу їх розмовляти, я не навчу. Це можна зробити, якщо вирвати їх зі шкільного сприйняття дійсності, і це якраз можна намагатися робити влітку, тобто в період, коли школи немає.

Але влітку, як я вже писала, вони не займаються. Літо – це святе. Давайте вб’ємося до завороту кишок протягом року, причому будемо вбиватися в геометричній прогресії так, щоб до кінця саме 11-го класу, до ЗНО, доповзти в реально небезпечному стані попід руки з репетиторами з усіх предметів, що складаються, але літо ми не чіпатимемо. Саме тоді, коли можна було б робити якісний ривок, маскуючи його під приємне проведення часу, з фільмами, піснями та іншими людськими активностями тощо, ми не дозволимо навіть 3 години на тиждень виділити на те, щоб трохи підвантажити відпочилий і свіжий мозок.

У кількох виданих після перевірки контрольних роботах я виявила незрозумілі місця і запитала: «А ти не підходив уточнити, що тут малося на увазі?» – на що дитина мені відповіла: «Я переконався, що питання краще не ставити». У деяких були відверті помилки з боку вчителів (англійської школи, так). Але взагалі, якщо хтось не в курсі, перевірені тести та інші роботи тепер зазвичай не повертають. Звісно, навіщо знати, в чому саме полягала твоя помилка, твоя справа – знати оцінку і намагатися її покращити при наступних спробах. Як? Як хочеш.

Вони й досі вчать топіки і переказують їх у класі. Наприклад, про індіанців. Як зараз пам’ятаю, одного з героїв тексту звали ПОПОКАТЕПЕТЛЬ. Інший топік пам’ятаю про Москва-Сіті. Типу скільки метрів Вежа «Федерація». Після цього вони дивуються, що діти погано говорять. А ЩО ТУТ ГОВОРИТИ, ЯКЩО ЦЕ ЯКИЙСЬ ШИФР, ЗОВСІМ НЕВЖИВАНИЙ У НОРМАЛЬНИХ ЛЮДСЬКИХ ЦІЛЯХ?!!! І що я можу зі своїми трьома годинами проти шкільних восьми? Але я, звісно, стараюся. І дещо, треба сказати, у мене виходить, хоча і з великими труднощами.

Однак очікування батьків, як правило, в цьому місці розбиваються об скелі. Тому я скажу прямо і ясно: дорогі друзі, якщо ви хочете, щоб дитина встигала з предмета в школі, то найбезпечнішим засобом досягти цього буде діяти паралельно школі згідно з її настановами, чого я особисто робити ніколи не буду, бо не можу. Органічно. Якщо ви хочете, щоб ваша дитина заговорила хоч колись (у школі це, найімовірніше, не станеться, тут потрібні потужніші потрясіння, ніж три години на тиждень з репетитором), то можете здати її мені, я зверну їй мізки в потрібний бік, і коли шкільний морок послабить свою хватку, у неї буде можливість посадити подальше навчання мови на більш-менш путні дріжджі. Це все, що мені під силу, бо всі інші «хороші» результати досягаються або шляхом муштри і насильства, або за спочатку інших вихідних даних. Зробити так, щоб вона одночасно добре встигала в середньостатистичній школі з її божевільними вимогами і непродуманими форматами, і вільно, добре розмовляла англійською на дійсно актуальні, життєві теми, неможливо. Це рівняння не зійдеться НІ-КО-ЛИ.

Вони не вміють думати тут і зараз.
Вони не вміють користуватися джерелами і довідниками.
Вони не вміють застосовувати відоме для з’ясування невідомого.
Вони не вміють схрещувати інформацію, робити висновки, порівнювати, узагальнювати.
Вони взагалі не знають, що після «не знаю» можуть послідувати якісь дії, крім «сідай, два».

Мінімальна складність призводить їх у повністю неробочий стан (нюанси багаті і співвідносяться з їхніми особистісними характеристиками: хтось казиться, хтось відчайдушно гальмує, хтось щоразу відчуває крах усіх надій, хтось кидає всі сили на підтримання ілюзії власної спроможності). У цей момент вони зайняті чим завгодно, крім англійської мови, а я витрачаю час, увагу, сили, щоб вдихнути в них нормальне життя.

До речі, вдихається вона ТІЛЬКИ після таких моментів, пережитих інакше, ніж через одергування, заклики до совісті та інші поширені вчительські техніки.

Я все це налаштовую, як величезну арфу, а потім вони йдуть у школу, де мені цю арфу – розладнують.

11 клас гідний окремої згадки. Зараз у мене на руках дві обожнювані ляльки, скоро випуск.

Сказати, що їхні інтелектуальні здібності впали – це нічого не сказати, а я знаю їх 3 роки. Дівки схожі на водорість у малиновому сиропі і не тямлять нічого. Позіхають від жахливої втоми, до того ж закохані і худнуть. Усі столи обклеєні папірцями з математичними формулами, історичними фактами, цитатами з Пастернака і сердечками більш фривольного змісту. Їх прихоплює то мігрень, то шлункова інфекція. Мені їх шалено-шалено шкода. У школі весь рік вони не роблять абсолютно нічого, крім прогонів за форматом ЗНО, хоча їжаку зрозуміло, що тестовий формат може бути лише перевірочним, але аж ніяк не навчальним. Повторюю, як мантру: «Спати і мультики», але вони не слухають. Вони абсолютно не в змозі ефективно вчитися, але займатися нічим іншим, крім як вчитися до повного заціпеніння, вони не можуть. У напівмаренні вони пнуться повторити три типи умовних речень (і повторюють, до речі, небезуспішно, бо це зрозуміла схема, за яку можна вчепитися). Але описати обстановку своєї кімнати чи картинку з казки «Попелюшка», так само як і породити іншу власну думку, вони абсолютно неспроможні.

Батьки із захватом підігрівають градус загальних нервів. Питають мене: «Як ви думаєте, вона складе?» – «Складе» – впевнено відповідаю я, розуміючи, що хоч комусь потрібно стояти рівно в цьому полі здурілого ковилу. Для дітей було б краще, якби це були їхні батьки, але хто знає. Може, якби вони це вміли, у мені взагалі не було б жодної потреби.

Відчуття тотального, суцільного дисконекту і нездоров’я. Батьки не виконують своїх функцій. Школа не виконує своїх функцій. На це все приходить репетитор і намагається щось зробити. Зазнає, по суті, поразки – бо з моїми можливостями і знаннями за підтримки і попутних вітрів я могла б досягати з цими дітьми результатів, про які зараз мені доводиться тільки мріяти.

Тому на найближчий час я припиняю роботу з дітьми. Я до смерті втомилася боротися з вітряними млинами, бачити те, від чого боляче, отримувати шишки за те, чого не роблять інші люди. Я люблю дітей. Я вмію з ними працювати. А з батьками і школою – ні, і вчитися, мабуть, не стану. Я краще почекаю, поки ці діти виростуть, і зрозуміють, що до чого. Власне, саме з такими я і працюю зараз із превеликим задоволенням, знаходячи майже в кожному дорослому дитину, яку колись довго і складно мучили.
А дивитися на це в реальному часі сил моїх більше немає.”

(с) Марія Ковіна-Горелик

Ця стаття гостро порушує тему батьківської уваги та психологічної культури виховання. Якщо ви впізнали щось із власного досвіду — своєї дитини чи себе в дитинстві — психолог може допомогти розібратися в цьому дбайливо, без осуду. Онлайн-консультації недорого та якісно.