Психоаналіз (нім. Psychoanalyse) — психологічна теорія, розроблена наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. австрійським неврологом Зиґмундом Фройдом, а також надзвичайно впливовий метод лікування психічних розладів, що ґрунтується на цій теорії.

Психоаналіз розширювався, критикувався і розвивався в різних напрямках, переважно колишніми колегами Фрейда, такими як Альфред Адлер і К. Г. Юнг, а пізніше неофрейдистами, такими як Еріх Фромм, Карен Хорні, Гаррі Стек Салліван і Жак Лакан.

Основні положення психоаналізу полягають у такому:

• людська поведінка, досвід і пізнання багато в чому визначені внутрішніми ірраціональними потягами;
• ці потяги переважно несвідомі;
• спроби усвідомлення цих потягів призводять до опору у формі захисних механізмів психіки;
• крім структури особистості, індивідуальний розвиток визначається подіями раннього дитинства та юності;
• конфлікти між усвідомленим сприйняттям реальності та несвідомим (витісненим) матеріалом можуть призводити до ментальних порушень, таких як невроз, невротичні риси характеру, тривоги, страх, депресія;
• звільнення від впливу несвідомого матеріалу може бути досягнуто через його усвідомлення (наприклад, за відповідної професійної підтримки психоаналітика).

Сучасний психоаналіз у широкому сенсі — це понад 20 концепцій психічного розвитку людини. Підходи до психоаналітичного терапевтичного лікування різняться настільки ж сильно, як і самі теорії.

Термін також позначає метод дослідження дитячого розвитку.

Класичний психоаналіз позначає специфічний тип терапії, за якого «аналізант» (аналітичний клієнт) вербалізує думки, включно з вільними асоціаціями, фантазіями та снами, на підставі чого аналітик намагається зробити висновок про несвідомі конфлікти, які є причинами симптомів і проблем характеру пацієнта, та інтерпретує їх для клієнта, щоб знайти шляхи розв’язання проблем.

Специфіка психоаналітичних інтервенцій, як правило, включає конфронтацію і роз’яснення патологічних захистів і бажань пацієнта.

Найважливіші напрямки психоаналізу:

• Теорія поведінки людини, перша і одна з найвпливовіших теорій особистості в психології. Зазвичай відноситься до класичного психоаналізу, створеного Зигмундом Фрейдом, але вживається і до будь-якої похідної (навіть такої, що сильно відрізняється від нього теорії), наприклад, аналітичної психології Юнга або індивідуальної психології Адлера, які вважають за краще позначати терміном «неопсихоаналіз».
• Методи дослідження основних мотивів поведінки людини. Фундаментальний предмет вивчення психоаналізу — приховані несвідомі мотиви, що ведуть до розладів. Вони виявляються через вільні асоціації, які висловлює пацієнт.
• Методики на основі вищевказаного аналізу несвідомого, проявів перенесення і опору, за допомогою технік інтерпретації та опрацювання.

Мета психоаналітика — допомогти звільненню пацієнта від прихованих механізмів, що створюють конфлікти в психіці, тобто від звичних шаблонів, які не є придатними або створюють специфічні конфлікти в реалізації бажань і в адаптації до суспільства.

Записатися на сеанс: