Тема, звісно, соціально несхвалювана (втім, як і більшість тем про реальний особистісний психологічний розвиток), оскільки вона виходить за межі панівних морально-соціальних норм більшості. Але на те вони й норми, щоб заганяти людей у потрібні системі (державі, компанії, релігії) рамки, аби такими адептами було легше керувати. Чим більш зашорені маси, тим примітивніші методи управління потрібні.

«В наше время люди узнают о том, что они думают, по телевизору. Поэтому если ты хочешь купить пару улиц и не иметь потом бледный вид, надо, чтобы над ними торчала твоя телебашня»

— Віктор Пєлєвін, «Generation «П».

*Кому не подобається слово «агресія» (хоча це «жжж» — неспроста, як казав Вінні-Пух, і це теж може бути проявом синдрому), тоді використовуйте: активність, бійцівські якості, вміння постояти за себе, здатність докласти зусиль.

Покоління після 60-х років 20-го століття — це покоління недоініційованих людей, які рідко стикаються з великими труднощами та необхідністю їх подолання. Можна подивитися в тій же Вікіпедії, що таке «ініціація» і навіщо вона була потрібна. Міфи та перекази історії свідчать про різноманітність обрядів і про важливість ініціацій для набуття людиною права народжувати дітей, брати участь у вирішенні важливих питань громади та бути повноцінним членом суспільства.

Коріння обряду можна простежити в глибокій давнині практично у всіх народів. Ініціація зазвичай супроводжувалася вольовими зусиллями та подоланням страхів, щоб від самого початку, ще в епоху тотемізму, відрізнити людей від тварин. Пізніше ритуали ініціації ускладнилися до таких типових складових:

• Болісні випробування (наприклад, нанесення татуювань, тілесні ушкодження, укуси комах та тварин, хірургічні втручання типу обрізання, усічення, прокалювання тощо);

• Подолання сильних страхів (бути з’їденим міфічною твариною, убитим кровожерливими ворогами, роздертим і заново зібраним духами);

• Роблення чогось принципово нового (стрибок із парашутом, занурення в нову професію, набуття якісно нового досвіду);

• Клятва, присяга, договір про вступ до якогось товариства (іноді — таємного), життя за новими правилами.

Основна мета таких дій — зміна самосвідомості та самоідентичності людини, її соціального та духовного статусу, перехід на новий онтологічний уровень і наступний ступінь у суспільних відносинах. Це ритуалізований переломний етап дорослішання та розвитку людини (особистісного, духовного, професійного).

Ми живемо в умовно благополучному світі, де ініціації для багатьох мають формальний характер: шлюб, присяга в армії, трудовий договір та корпоративні правила, закони, дипломи та дозволи. Діти та молодь страждають від гіперопеки та недосепарації від батьків і бабусь, ростуть у тепличних умовах, із покоління в покоління.

Щоб не померти з голоду й холоду, достатньо «тягти лямку» на нецікавій низькооплачуваній роботі. Не треба сильно напружуватися, йти на ризик, особисто полювати, добувати їжу, захищати себе та своє сімейство, немає потреби ходити десятки кілометрів до вчителя чи лікаря. У прямому сенсі не потрібно вогнем і мечем випалювати собі місце під сонцем. Воює армія, захищає поліція, лікує медицина, вчить система освіти, розважають ЗМІ та соцмережі. Своя думка та бажання, а також право за них боротися й відстоювати делегуються системі та соціуму.

Досягнення особистих цілей теж є вельми умовним, оскільки цілі часто не особисті, а індуковані ззовні (традиції, мораль, мода, тренди, бренди) — нав’язані та невротичні. Та й досягаються часто не так, как хотілося б, а за соціально схваленим шаблоном і в межах дозволених норм.

Симптоми синдрому пригніченої агресії

Усе це сприяє виникненню у більшості людей синдрому пригніченої агресії або пасивно-жертовної життєвої позиції, які супроводжуються такими основними симптомами:

• Улюблені дієслова — пасивні дієслівні форми, які НЕ відповідають на питання «що зробити?» і «що робити?». Так само, як і людина-носій цих форм, яка звично НЕ ставить собі питань по життю: що ж їй робити, аби досягти мети, чого навчитися, що змінити й розвинути в собі. Вона хоче, щоб воно само собою «вийшло», «відбулося», «пощастило», «прийшло», «пішло»:

  • дієслова в умовному способі (якби та якби; от якби я…; або якби те-то й те-то відбулося чи у мене було…);

  • у безособовій формі (не вийшло, пощастило, сталося);

  • дієслова та дієприкметники в пасивному стані (складається, підписується, будується), коли те, що відбувається, не залежить від волі мовця.

• Улюблені способи вираження своїх бажань:

  • Образи (пасивна форма вираження агресії);

  • Вимоги (активна маніпулятивна форма, яка передбачає, ніби оточуючі такій людині апріорі щось винні);

  • Фрази типу «я хочу, щоб він (вона) щось зробив (-ла) для мене», якось «змінився (-лася)» — на мою користь, звісно ж. Що означає: «я хочу, щоб людина хотіла…». Але як можна «хотіти, щоб людина хотіла»?.. Така ось ненав’язлива маніпуляція із завуальованим насильством — підміною чужих бажань своїми вимогами.

• Перекладання відповідальності за свої рішення та вчинки на когось зовнішнього (людей, обставини, долю, владу, знак зодіаку, бога).

• Паразитична позиція — бажання «проїхатися» за чужий рахунок як матеріально, так і емоційно (жити, розважатися за чужий кошт і вважати це «нормою»). Часто обґрунтовується маніпуляціями соціально-статевими ролями («ну я же жінка, чоловік, твій батько, старший, молодший, хворий тощо» і тому маю право вимагати).

• Критиканство та невдоволення тим, що відбувається.

• Звинувачення інших у всіх своїх бідах, демонізація, а потім тиха злобна образа на них (пасивна фіксація агресії). Або істерики та вимоги (активна істероїдна фіксація), але не до себе.

• Аутоагресія — некультурна агресія, часто неусвідомлювана та пригнічувана. Аж до панічних атак, підвищеної тривожності, безсоння, скреготіння зубами уві сні та наяву — все це симптоми пригніченої агресії. Часто проявляється у вигляді шкідливих звичок, підвищеного самотравматизму (травми голови, колін, ліктів, вивихи ніг наче на рівному місці, порізи пальців рук), у захворюваннях шлунково-кишкового тракту та серцево-судинної системи. У занедбаних випадках викликає депресію, апатію, онкологічні та інші важковиліковні захворювання.

• Патологічне почуття провини, обов’язку, невідповідності чужим очікуванням.

• Брехня через боязнь конфліктів.

• Гіпертрофований страх бити людей і бути побитим. Адже логічним завершенням будь-якого конфлікту в границі є фізичне протистояння (читай — прояв агресії).

• Невміння відмовити та звичка викручуватися, виправдовуватися й звітувати.

• Заниження цінності та важливості своїх бажань, інтересів і цілей. Пріоритет почуттів та думок інших людей над своїми. Головне — «що люди скажуть».

• Та сама горезвісна «занижена самооцінка» та «невпевненість у собі». А потім невротична компенсація: дорогі тачки, шубки, силіконові форми та інші атрибути псевдостатусу (для підвищення та підтримки своєї «ринкової котирування»), як і БДСМ-замінники реального домінування та влади.

• Слаборозвиненість сердечних, душевних якостей: дружелюбності, доброти, любові, ніжності, турботи, радості, милосердя.

Зв’язок агресії з душевними почуттями

Щоб проілюструвати останній неочевидний критерій зв’язку агресії з душевними почуттями, наведу кілька прикладів.

Для того, щоб бути добрим, для початку потрібно стати сильним і здатним виявляти агресію. Інакше це не доброта, це слабкість, нездатність відмовити й боязнь дати відсіч, домогтися свого. Добра людина прощає і не ображається. А може й покарати, якщо захоче і вважатиме за потрібне. Тобто використовує свою агресію за призначенням.

Для того, щоб кохати, потрібно стати самодостатньою, ресурсозабезпеченою, цілісною особистістю. Навчитися, домогтися, заробити. Тільки тоді можна дарувати любов — це почуття, що дає; дарують від надлишку, а стяжають від нужди. Кохають психічно зрілі, цілісні люди, а не ущербні «половинки».

Почуття радості — це відчуття єдності та благополуччя світу, це переживання, що об’єднує людей і наповнює душевною теплотою. Тоді як боязнь людей і недоброзичливість роз’єднує та послаблює.

Здорова (окультурена) агресія потрібна навіть для того, щоб мати право на власну думку та висловлювати її. Адже вона (думка) рано чи пізно перетнеться з думкою когось іншого. І може цьому комусь не сподобатися, завадити. Що рано чи пізно призведе до конфлікту, в границі — до фізичного. А це вже страшно для людини, яка не вміє керувати своєю агресією. Тому вона й вважає за краще власної думки не мати й свої бажання не реалізовувати. Не те що реалізовувати, навіть не відчувати.

Адже для того, щоб зізнатися собі у своїх бажаннях і втілити їх, потрібна сміливість — якщо знаєш, чого хочеш, значить, треба тепер це робити (зокрема й виявляти агресію, активність для досягнення своїх цілей). А виконання своїх бажань теж може оточуючим не сподобатися. І знову конфлікти… І знову багато хто пасує — обирає рабство та підкорення, виконання чужих бажань та обслуговування чужих цілей .

Такий драматичний механізм рабської (політкоректно — «жертовної») позиції, пригніченої страхами конфліктів — у ній немає місця щастю. Адже людина може бути щасливою лише в тому випадку, якщо живе у злагоді зі своїми справжніми бажаннями (не плутати з неврозами та фізіологічними потребами, а також із чужими, нав’язаними бажаннями та маніпуляціями).

Для цього людині потрібно вміти домагатися результату, ставити й досягати своїх цілей, перемагати суперників і конкурентів, захищати себе та близьких людей, усувати перешкоди до реалізації своїх бажань.

** «Obey your master. Your life burns faster»

— “Master Of Puppets” / Metallica.

«Ах до чего порой обидно,

Что хозяина не видно –

Вверх и в темноту уходит нить.

А куклы так ему послушны,

И мы верим простодушно

В то, что куклы могут говорить».

— «Марионетки» / Машина Времени

Яку діяльність люди часто здійснюють на енергії агресії:

• Роблять прибирання, викидають непотрібні речі, позбуваються мотлоху;

• Розлучаються з неприємними людьми, баластом, припиняють стосунки, що не влаштовують;

• Позбуваються шкідливих звичок та деструктивних автоматизмів;

• Розчищають простір (побутовий, професійний, ідейний) для побудови чогось нового;

• Усувають перешкоди до своєї мети;

• Долають перешкоди, лінощі, докладають зусиль (та сама самодисципліна та «сила волі», здатність напружитися);

• Борються зі страхами, долають їх;

• Захищаються і захищають;

• Висловлюють невдоволення, конфліктують, карають;

• Керують людьми (та й тваринами теж), структурують їх — неможливо ефективно керувати людьми, якщо людина їх боїться (причому цілком фізично) і не готова йти до переможного кінця (в границі — битися з ними). Так вона все життя боятиметься навіть своїх підлеглих та сексуальних партнерів;

• Домінують, владарюють — владу, як правило, добровольно не віддають, її берут, захватывают, завойовують, здобувають;

• Конфліктують і перемагають (або гідно програють, визнають програш);

• Трансформуються, розвиваються.

Управління агресією як навичка

Таким чином, агресія та навички керування нею — це природна потреба людини, її невід’ємне право, яке необхідне для гармонійного розвитку: духовного, соціального, інтелектуального, для відчуття благополуччя та повноцінного щасливого життя. Це базова навичка та самовідчуття, яке потрібне для керування собою та своїм життям.

Керування агресією, як і будь-яким іншим психоемоційним станом, — це теж навичка. І, як будь-яку навичку, її можна і треба розвивати та тренувати.

У кого? У того, хто цією навичкою володіє значно краще.

«Єдиний шлях стати розумнішим — грати з сильнішим противником»

— Емануїл Ласкер, німецький шахіст і математик, другий чемпіон світу з шахів.

Зокрема й у професійного психолога, який добре розібрався в темі. Розроблено цілу низку психотехнік, які можуть допомогти людині розвинутися й напрацювати нові ступені свободи та можливості взяти під контроль свій психоемоційний стан: витримувати потік агресії, керувати ним, спрямовувати свою та чужу агресію в потрібне плідне русло.

Такі психопрактики — тема індивідуальної психологічної роботи та спеціальних тренінгів; і лише для дуже зацікавлених осіб. Оскільки проходження їхніх основних етапів буває часто болісним і страшним: зламування та усвідомлення наявних блоків і комплексів, відчуття та розкачування потрібних станів, а потім окультурення їх. Для цього потрібно багато особистих зусиль і сильна мотивація до розвитку (див. «ініціації» на початку замітки).

Результат же застосування таких психотехнік добре описують принципи та права так званої асертивної поведінки людини, що дозволяють не залежати від зовнішніх оцінок та впливів, самостійно регулювати власну поведінку та відповідати за неї.

Як? Переважно за допомогою свого ж тіла. Від народження ми маємо у своєму арсеналі дивовижний інструмент пізнання навколишнього світу — наше тіло. Власне кажучи, пізнання світу й починається зі знайомства зі своїм організмом. Для людини, яка практикує психологію, чутливість, відчуття тіла та розуміння закономірностей його влаштування дозволяють додати усвідомленості в психологічну практику. Тіло так чи інакше реагує: посмикування пальцями, ногами, повіками, контрактури, затиски, почервоніння, тремор та інші невербальні прояви агресії. Потрібно лише знову навчитися його відчувати та читати ці знаки в собі та інших за допомогою візуальної псидіагностики.

Де? Скрізь, особливо в просторах, де агресивних проявів багато: у бойових мистецтвах, у спорті, особливо в екстремальному, в армії, у конкурентному бізнес-середовищі, на вулиці. А в більш інтенсивному та свідомому режимі — у кабінеті професійного психолога, який володіє необхідними навичками. Який і допоможе пройти відповідні етапи опанування своєї агресії, піднесення її в ранг мистецтва (недарма «бойові мистецтва» так і називаються).

На воїна не хочеться нападати, навіть створювати йому дискомфорт підсвідомо не хочеться. Поруч із воїном агресивні люди заспокоюються.

У міру опрацювання своєї агресивності з’являється впевненість у собі, росте самооцінка, культивується спокій та відчуття безпеки, зменшується тривожність про завтрашній день і про своїх близьких. Виникає відповідальність за свої дії та бездіяльність, за всі свої рішення та вчинки, за своє життя в цілому.